тоді я пригадав вершину грізного й приголомшливого Тунгурауа, загорнену в пухнасті білосніжні хмари. Голий кратер із чорними борознами – страхітливими слідами лавових потоків, схожими на шрами на бронзовому обличчі індіанського воїна. Дужий вітер, який прокрадається під светр і намагається скинути тебе з вершини. Весь світ, дріб’язковий, порожній і безпомічний, зіщулився десь далеко-далеко внизу.
Воно того варте…
Frontera[49]
Whenever I prepare for a journey I prepare as though for death. Should I never return, all is in order.
Наближаючись до Уакільяса (Huaqillas), я зовсім не думав про те, що ми чинимо щось героїчне. Згодом якийсь американець у хостелі в Лімі, столиці Перу, почувши, що ми з Яном перетинали кордон самотужки, схопиться за голову й злякано заволає:
– Ви сунули туди самі? Ви справді не мали із собою гіда?! Та ви «крейзі», хлопці! Oh my God, ви просто ненормальні!!!
Але це буде пізніше, значно пізніше. Того дня, залишаючи рано-вранці Куенку (Cuénca), фінансовий центр Еквадору, де банків більше, ніж пивничок і бомжів, я ще не знав, що Frontera є одним із найнебезпечніших місць на всьому південноамериканському континенті, жорстокою та дикою місциною, де людське життя не варте й півсотні американських доларів, а поодинокі мандрівники частенько зникають безвісти.[51] Я й гадки не мав, що Frontera – це зовсім не кордон, це особлива територія, яка живе за власними нещадними правилами та законами, непояснюваними нормальною людською логікою.
Те, що зранку ви залишили Еквадор і вступили у Fronter’у, аж ніяк не означає, що ввечері цього ж дня ви опинитеся в Перу…
Планування поїздки я завше беру на себе. Ця Експедиція, детальний звіт про яку ви зараз тримаєте в руках, зрозуміло, не стала винятком.
Мій план перетину еквадорсько-перуанського кордону був простим, мов двері. За вихідну точку для переправи Перу я вибрав Куéнку, третє за величиною місто Еквадору, великий фінансовий центр, розташований на півдні країни. Спочатку я планував дістатися з Куенки до Лóхи, тоді з Лохи – до прикордонного містечка Макарá (як це зробити, я ще не знав, але думав, що якось зорієнтуюсь на місці), затим у Макарі перетнути кордон, а вже звідти доїхати до Суйяни. Проте це ще не все. В Суйяні нам треба буде пересісти на автобус або ж зловити попутку до Піури. Піура – це місто, яке я обрав для першої ночівлі на перуанській землі. Загалом триста п’ятдесят кілометрів через гори, плюс перетин кордону. За один день. Отакий-от, друзі мої, простенький план.
Попри таку вражаючу простоту, із цим планом у нас від початку щось пішло не так. Пізно ввечері напередодні виїзду з Баньоса Ян підсів до мене на ліжко та стурбовано запитав:
– Чувак, як ми перетинатимемо кордон Перу?
Так і запитав. Просто і не соромлячись. Як мужик мужика. Я з готовністю дістав із рюкзака свій «magic book» і виклав товаришу мій конгеніальний план прориву до Перу:
– Спочатку ми їдемо автобусом з Куéнки до Лóхи, звідти