та все ж…
Я спантеличився, але не так щоб дуже. На моїй карті, яку я скачав з Інтернету під час скороспішного планування Експедиції, Панамериканська магістраль роздвоювалася в Куенці. Одна з гілок, як і намальовано на мапі в хостелі, тягнулася вздовж узбережжя, інша – значно коротша – проходила через Макару. Дві дороги знову зустрічалися в Суйяні. Щоправда, моя карта, так би мовити, була не зовсім картою, а радше, схемою, а тому не витримувала жодної критики порівняно з мапою, що висіла в хостелі «Трансильванія». Втім, я все ще не бачив жодних причин для паніки.
– Можливо, ця карта застаріла, – напустивши на себе поважного вигляду, припустив я, а сам тим часом намагався відшукати в легенді рік випуску. – Може, коли її складали, того шляху просто не існувало.
Мій напарник стенув плечима:
– Ти бос, тобі й вирішувати. Я просто не хочу, щоб перетинаючи кордон між Еквадором і Перу, ми вибрели на світ білий десь у розлогих степах Патагонії.[52]
– Відставити розмови! – рішуче гаркнув я. – Не розводь мені тут паніки! – говорив твердо й упевнено, адже карта на стіні справді виглядала доволі пошарпаною. – За моїми даними до Піури через Макару веде одна з гілок Панамериканської магістралі. Як це так, що траси далі немає? Такого не може бути! Це ж Панамериканська магістраль! Карта просто дуже стара!
Я справді вірив у те, що казав. Я просто не міг уявити, що дороги, котру офіційно нарекли Панамериканською магістраллю, насправді не існує.
Ян про всяк випадок сфотографував карту з найбільш можливим розширенням.
– Чувак, ти впевнений, що ось це – Панамериканська магістраль? – тихо запитав Ян, причиняючи вікно машини. Салон аж плавився від спеки, проте крізь відчинене вікно постійно залітали важкі клуби здійнятого колесами пороху, іноді навіть проскакували камінці. Це дратувало.
Я розкрив itinerary й уважно передивився мапу Еквадору. Поволі докумекував, що не варто вірити всьому, що пишуть чи малюють в Інтернеті.
– Це… хм… ну, це має бути Панамериканська магістраль. Іншої дороги від Ріобамби до Куенки немає. Принаймні… кгм… тут так намальовано…
Кілька годин тому ми з напарником зловили попутку й зараз тряслися в допотопному пікапі в компанії ще зовсім молодого хлопця-водія та двох пухкеньких, мов бочечки, еквадорських дівуль, прямуючи до Куенки. Еквадорець виявився худющим хлопчиною з крихітними, немов дитячими, вухами й очима, але гіпертрофованим почуттям гумору, а дівки (одна з яких, як я зрозумів, була дівчиною шофера) – форменими представницями простакуватих і водночас імпозантних перуанських селянок.
Наші попутники не знали англійської. Між собою вони перемовлялися винятково мовою кечуа.[53] Кілька разів я діставав свій кишеньковий англійсько-кечуанський розмовник, придбаний ще у Стокгольмі, та пробував скласти кілька речень древньою мовою інків. Мої недолугі спроби, схоже, виглядали не