цінності треба втоптати в землю; для останніх я був просто малим із Брукліна, «білим сміттям», якому якимось дивом удалося проникнути в їхнє прекрасне студмістечко з підозрілими і, безсумнівно, згубними цілями. Принстон мені здавався переповненим зарозумілими роботами, які говорили з бостонським акцентом.
Але цілком можливо, що всі ці речі існували тільки в моїй уяві. Після того як вирішив стати письменником перед закінченням школи, я поступово вибудував для себе похмуре та скептичне бачення світу, з неоціненною допомогою містерів Кормака Мак-Карті, Філіпа Рота і Дона Делілло. Я був переконаний, що справжній письменник повинен бути сумним і самотнім, отримуючи при цьому жирні гонорари та проводячи відпустку на дорогих європейських курортах. Я сказав собі: якби диявол не довів Йова до того, що той сидів розбитий та виснажений на купі гною, про Йова ніхто б не чув і людство було б позбавлене літературного шедевра.
Я намагався не проводити більше, ніж потрібно, часу в університетському містечку, отож на вихідні зазвичай повертався до Нью-Йорка. Я блукав букіністичними крамницями Верхнього Іст-Сайду, дивився п’єси маловідомих театрів у Челсі й ходив на концерти Білла Фрізела, Сесіла Тейлора та Sonic Youth у нічному клубі «Нітінґ Фекторі», який щойно відкрився на Г’юстон-стрит. Я ходив у кафе на Міртл-авеню або перетинав міст у Нижньому Іст-Сайді й вечеряв із батьками та молодшим братом Едді, який і досі вчився в школі, в одному з тих сімейних ресторанів, де всі знають одне одного на ім’я.
Я складав іспити завиграшки, зручно влаштувавшись у зоні комфорту оцінок «добре», отож у мене не виникало труднощів, щоб знайти час писати. Я написав десятки оповідань і почав роман, хоча вистачило мене лише на кілька розділів. Я користувався старою друкарською машинкою «Ремінґтон», яку тато знайшов на горищі будинку, відремонтував і вручив мені як подарунок, коли я їхав до коледжу. Перечитуючи свої тексти і повсякчас редагуючи їх, здебільшого я відправляв їх у смітник. Щоразу, коли я відкривав для себе нового автора, я підсвідомо наслідував його, як шимпанзе, переповнений радістю від споглядання жінки в червоному.
З певних причин мені не подобалися наркотики. Уперше я курив «травку» в чотирнадцять років, під час поїздки з класом у ботанічний сад. Хлопець, якого звали Мартін, привіз дві цигарки, які п’ятеро чи шестеро нас передавали по колу в прихованому місці з відчуттям того, що каламутні води злочинності назавжди затягували нас у свої глибини. У старших класах я знову курив декілька разів, а також нализався дешевого пива на кількох вечірках у тінистих квартирах на Дріґґз-авеню. Але на радість предкам я не отримав ніякого задоволення ні від «кайфу», ні від сп’яніння. У ті дні, якщо ви були ладні відхилятися від праведного шляху, вас швидше б зарізали чи ви б померли від передозування, ніж знайшли б гідну роботу. Я наполегливо вчився в школі, отримував найвищі бали, одержав пропозиції від Корнелльського та Принстонського університетів, вибрав другий, який за тих часів