але мертвих швидко огортають ореолом непогрішності ті, кого вони покинули.
Тому моя нова дружба з Лорою розквітала в той час життя, коли я почувався найсамотнішим, і саме тому її присутність стала ще важливішою для мене.
За два тижні до Дня подяки, коли погода почала псуватися, Лора запропонувала відрекомендувати мене професору Джозефу Вайдеру. Вона працювала під його керівництвом над дослідницьким проектом, який збиралася описати у своїй дипломній роботі.
Лора спеціалізувалася на когнітивній психології, яка в ті дні, коли комп’ютери тріумфально в’їхали в наші будинки та наше життя й у всіх на слуху був термін «штучний інтелект», залишалася чимось на зразок нерушеної цілини. Багато людей вірили, що через десяток років ми говоритимемо зі своїми тостерами і радитимемося з пральною машинкою щодо кар’єри.
Вона часто розповідала мені про свою роботу, але я розумів небагато, а з егоїзмом, типовим для всіх молодих чоловіків, я навіть не намагався зрозуміти. У пам’яті збереглося лише те, що професор Вайдер – який також навчався в Європі й здобув у Кембриджі докторський ступінь у галузі психіатрії, – наближався до кінця монументального дослідницького проекту, який, за словами Лори, стане справжнім переломним моментом, коли досягне розуміння того, як працює людський розум і який зв’язок існує між психічним подразником і реакцією. З того, що сказала Лора, я зрозумів: те щось пов’язане з пам’яттю і тим, як формуються спогади. Лора стверджувала: її знання математики було для Вайдера справжньою золотою жилою, оскільки точні науки завжди були його ахіллесовою п’ятою, а його дослідження містило використання математичних формул для кількісного визначення змінних.
Вечір, коли я вперше зустрів Вайдера, запам’ятався мені, але не з тої причини, про яку можна подумати. Одного суботнього полудня, десь у середині листопада, ми вивернули свої кишені й купили пляшку рожевого вина «Кот дю Рон», яке нам порекомендував працівник гастрономії, й вирушили до будинку професора. Він жив у Вест Віндзор, тому Лора вирішила, що ми поїдемо машиною.
Хвилин через двадцять ми припаркувалися перед будинком у стилі королеви Анни, біля невеликого озерця, яке таємниче світилося у світлі заходу сонця; дім оточував низький кам’яний мур. Ворота були відчинені, і ми спустилися стежкою, посипаною гравієм, яка перетинала доглянутий газон, обрамлений трояндовими та ожиновими кущами. Ліворуч височів величезний дуб, і його безлиста крона розкинулася над черепичним дахом будівлі.
Лора натиснула на ґудзик дзвінка, і високий, статний чоловік відчинив двері. Він був майже повністю лисий і мав сиву бороду, що сягала його грудей. Одягнений у джинси, кросівки і зелену футболку «Тімберленд» із засуканими рукавами, він скидався на футбольного тренера, а не на відомого викладача вишу, який своїм дивовижним одкровенням збирався занурити науковий світ у хаос, і в ньому був той дух самовпевненості, який мають люди, коли все йде по-їхньому.
Він