граємо тільки на дріб’язок, не хвилюйтеся.
Розмова повільно розгорталася, і через півгодини, коли ми сіли за стіл (він зробив спагеті «Болоньєзе» за рецептом колеги з Італії), здавалося, що ми знаємо один одного вже достатньо часу, і моє початкове зніяковіння повністю зникло. Лора майже не брала участі в розмові, оскільки вона виступала в ролі господині. Лора подавала їжу, а в кінці трапези прибрала тарілки та столові прилади, помістивши їх у посудомийну машину. Вона не зверталася до Вайдера «професоре», «сер» чи «містере Вайдер», а просто «Джо». Здавалося, Лора в себе вдома, і було очевидно, що вона вже грала цю роль раніше, у той час як професор ораторствував на різні теми, смалячи цигарки одну за одною і супроводжуючи свої слова широкими жестами.
Якоїсь миті я зацікавився, наскільки вони насправді близькі, але потім сказав собі, що це не моя справа, оскільки тоді я й не підозрював, що вони могли бути більше, ніж просто хороші друзі.
Вайдер похвалив вино, яке ми принесли, і, відхилившись від теми, почав довгу розповідь про французькі виноградники, пояснюючи мені різні правила подавання вина відповідно до сорту винограду. Якимось чином йому вдалося зробити це, не скидаючись на сноба. Потім він розказав мені, що замолоду кілька років жив у Парижі. Він здобув ступінь магістра в галузі психіатрії у Сорбонні, а потім вирушив до Англії, де отримав ступінь доктора наук й опублікував свою першу книгу.
Невдовзі він устав і десь із надр будинку виніс іще одну пляшку французького вина, яке ми випили. Лора все ще пригублювала свій перший келих, бо, як пояснила вона професору, мусила вести машину дорогою додому. Здавалося, вона рада, що ми так добре порозумілися, спостерігаючи за нами, як няня, щаслива від того, що діти, за якими вона приглядає, не ламають свої іграшки і не б’ються одне з одним.
Як я пам’ятаю, розмова з ним була досить хаотична. Він багато говорив, перескакуючи з однієї теми на іншу з легкістю фокусника. У нього на все була своя думка, починаючи з ігор «Гігантів» минулого сезону і закінчуючи російською літературою дев’ятнадцятого століття. Правда, мене вразили його знання, і було очевидно, що він багато читав і вік не притупив його інтелектуальну допитливість. (Для тих, хто ледь вийшов із підліткового віку, дорослі, яким було ледь не шістдесят, здавалися старезними.) Але водночас він справляв враження свідомого місіонера, який уважав своїм завданням терпляче просвіщати дикунів, чиї розумові здібності видатними не вважав. Він ставив сократівське навідне запитання і, перш ніж я встигав відкрити рот, щоби щось сказати, сам на нього відповідав, а опісля наводив контраргументи, щоб спростувати все сказане кількома хвилинами раніше.
Насправді, як я пригадую, розмова нічим не відрізнялася від довгого монологу. Через кілька годин я був переконаний, що, можливо, він продовжить говорити навіть тоді, коли ми поїдемо.
Упродовж вечора телефон, який він тримав у холі, кілька разів дзвонив, і він відповідав, перепрошуючи і швидко закінчуючи розмови. Однак одного разу він таки довго розмовляв,