все вона забрала», – блискавкою пронизало мозок.
Лишилося життя.
Його життя.
Нікчемне й нікому не потрібне.
І йому теж.
Тільки хіба це плата за бажаний спокій? І чи буде там спокій?
Надто мізерною здавалася ціна за очікуване благо.
Ні, самим лише життям він не відкупиться.
– Душу мою хочеш?! – закричав на повен голос. – Так забирай її. Усе одно нічого там не лишилося! Згоріло все! Гадаєш, я боюся тебе? Ні, не боюся! Я вже давно нічого не боюся. Мені нічим боятися.
Автєєв стиснув кулак і щосили вдарив по ненависному образу.
Руку по лікоть обпекло нестерпним холодом, скло майже нечутно розсипалося на дрібні скалки, знадвору разом із порожнечею увірвалася пекельна стужа.
Пекельна стужа.
Порівняння дике до абсурдності. Але страх, навіть не страх, а панічний жах витіснив думки.
Нічого не тямлячи, Автєєв відсахнувся від вікна, капець злетів, і підошву також обпекло холодом. Підскочивши, немов наступив на розпечене вугілля, він щодуху кинувся до дверей. Наткнувся на них із розгону всім тілом, і його відштовхнуло назад.
Двері були замкнені. Навіть не замкнені (замок ні при чому), вони неначе вросли в одвірок, і відчинити їх було неможливо.
Пастка замкнулася, виходу немає. Порятунку теж.
Автєєв обернувся.
Марія стояла біля столу. Тепер він бачив її повністю, на весь зріст. Камін за її спиною палав на повну силу, тільки тепла в ньому більше не було. Навіть язички полум’я здавалися неприродно синіми й холодними.
Утім, можливо, це ілюзія, обман зору, бо бачив Автєєв їх крізь колишню дружину. Вона заступила камін і мала б загородити його від очей. Але безтілесний обрис не міг затулити вогонь, лише надійно гасив тепло, яке той мав дарувати. Вбирав його, наче губка, не випускаючи назовні й краплини.
– Задоволена? Досягла свого?
Замість слів із рота виривалися пара й незрозуміле буркотіння. Але такими дрібницями годі перейматися. Коли схоче, вона його зрозуміє. Навіть говорити нічого не треба. На те вона і є нечистою силою.
Нечистою силою, а може, душею, яка заблукала або ж свідомо не побажала залишати цей світ, поки не покарає вбивцю?
Дрижачи від холоду, Автєєв, тримаючись за студену стіну, дочовгав до буфета. Наповнена раніше чарка чекала на нього.
Кришталь обпік пальці, але на це вже можна не зважати. Стявши голову, за волоссям не плачуть.
Підніс чарку до рота й наштовхнувся губами на кригу.
– Невже й цього хочеш мене позбавити? Навіть такої дрібниці?
Відкинув марну посудину, і вона розлетілася в пил. Тихо, без звуку. Або ж вони всі разом зникли, або він втратив слух, бо не чути вже було ні дощу, ні грому, ні чогось іншого.
– Ти досягла свого. Я знаю, що тобі потрібно, і я зроблю це.
Автєєв пішов до столу. Привид відсунувся, звільняючи місце. Він більше не затуляв камін, тільки тепліше в кімнаті все одно не стало.
– Я знаю, чого ти хочеш, – повторив Автєєв.
Він справді знав.
Чи, може, тільки думав, що знав?
Мертва