востаннє на тіло дружини, гірко посміхнувся, віддаючи належне чорному гумору каверзної долі. Наостанок їй вдалося добряче поглумитися над ним. Адже тепер доля по-справжньому об’єднала його з Марією. Якщо не душам, то тілам їхнім судилося разом долати нескінченну до незбагненності вічність.
Одна домовина на двох.
Майже ідилія з романтичних казочок для недозрілих дівчаток.
Автєєв зітхнув, дістав револьвер і звів курок. Він почувався майже спокійним. Не від смирення, а від усвідомлення, що йому таки вдалося провести Марію. Ніколи її тіло не лежатиме в освяченій землі родової усипальниці. І його сусідство їй не менш неприємне, ніж йому. Навіть іще більш неприємне. Бо вона, на відміну від нього, відчуватиме його завжди.
А він?
Відповіді не було й не могло бути. Допоки ще живий.
Утім, Автєєв був переконаний, що привидом не стане. Окрім Марії, йому мститися нікому. Навіть якщо сумління не чисте, воно не турбуватиме його настільки, щоб змусити блукати темними коридорами й наводити жах на невинних мешканців. Так можуть чинити лише слабкі, боягузливі істоти.
Автєєв знову, востаннє, посміхнувся, звів курок і підніс револьвер до скроні.
Як він і розраховував, привид надто пізно зрозумів підступ, і, коли безтілесний обрис Марії увірвався до кам’яної домовини, від люті напустивши холоду, що від нього потріскався граніт, щось удіяти вже було пізно. Перш ніж відмерз, палець Автєєва встиг ворухнутися.
Неголосно бахнуло, і постріл поклав край сподіванням неспокійної душі.
Тієї ж миті блискавка пронизала небо, від потужного грому здригнулася земля. Смерч, що взявся нізвідки, повалив і закружляв у вихорі дерева, зірвав купол із каплички, понівечив стіни.
Майже одразу все стихло й заспокоїлося. Лише потрощені дерева й руїни каплички свідчили про шалену лють, із якою щойно накинулися на землю небесні чи, може, якісь інші сили.
Кам’яний орел на родовій усипальниці, як і раніше, височів над землею, широко розкинувши могутні крила. Байдужий до всього й усіх, із порожнім поглядом порожніх очей. Тільки щось у ньому змінилося. Напевне, від розрухи, що запанувала навколо, хижий птах здавався більш лихим і зловісним, ніж завжди.
Стару Мотрону в селі боялися й завше обминали її хату стороною. Вона була ворожкою, знахаркою, а люди називали її відьмою. Звісно, не в очі, а пошепки, перелякано озираючись (чи не почує?) і не забуваючи хреститися при цьому. Зверталися до неї лише в разі крайньої потреби, коли дітися було нікуди. І вона нікому не відмовляла в допомозі.
Але краще від такої безкорисливої турботи до неї не ставилися. Людська натура невдячна. Незрозуміле породжує страх, а коли когось боїшся, його треба очорнити, наділити неймовірними здібностями, поріднити з темними силами, аби виправдати власне боягузтво й не надто соромитися його перед сусідами.
Утім, стара не переймалася. Її влаштовувало, що її бояться, й інколи вона свідомо підігрівала пристрасті навколо