ниточки, які пов’язували мене з тією людиною, котрою я була. Я почувалася так, наче просто пливу кудись у невідомий Всесвіт, без жодного якоря.
Я намагалася жити новим життям. Заводила принагідні дружні стосунки з іншими мандрівниками: молодими людьми з Англії, у яких освітнє «вікно»;[7] американцями, які проходять шляхами улюблених літературних героїв, переконаними, що ніколи не повернуться на свій Середній Захід; заможними молодими банкірами; туристами. Переді мною постійно проходили обличчя, що тікали від свого життя. Я усміхалася, базікала з відвідувачами, працювала – і переконувала себе, що роблю так, як він хотів. Це мало мене втішало.
Зима відступила, і весна сповнила місто своєю красою. І раптом я прокинулася вранці й зрозуміла, що це місто більше мені не подобається. Принаймні я не відчувала себе достатньо парижанкою, щоб залишитися тут. Історії іммігрантів набридли, парижани стали якимись неприязними – а може, я просто почала помічати безліч причин того, чому саме мені тут не місце. Це місто – хай би яке привабливе воно було – справляло враження вишуканої дизайнерської сукні, яку купили поспіхом і вона не сіла за фігурою. Я звільнилась і поїхала мандрувати Європою.
Не минуло й двох місяців, і я відчула себе ще гірше. Майже завжди була на самоті. Ненавиділа цей стан, коли не знаєш, де ночуватимеш, коли постійно звіряєшся з розкладами поїздів та непокоїшся через валюту. Важко було заводити знайомства – я не довіряла нікому, кого зустрічала. Та й що я могла розповісти про себе? Якісь загальні відомості – та й по всьому. Те, що мало вагу для мене і було мені цікавим, я не могла нікому розказати. А коли не маєш із ким поговорити, то всі ці красиві місця, які бачиш, – фонтан Треві або канал в Амстердамі – стають лише порожніми пунктами в списку. Останній тиждень минув на пляжі в Греції – усе тут мені нагадувало про той пляж, де ми з Віллом були незадовго до того. Скоро мені набридло сидіти на піску та відганяти від себе засмаглих чоловіків, яких, здавалося, всіх звали Дмітріс. Час там не давав мені втіхи, і я врешті повернулась до Парижа – по суті, мені більше не було куди повертатися.
Намагаючись вирішити, що робити далі, я два тижні ночувала на дивані в дівчини, з якою ми разом колись працювали в барі. Я згадала нашу з Віллом розмову про кар’єру і написала в декілька коледжів щодо курсів дизайну, та в мене не було ніякого досвіду роботи, і мені ввічливо відмовили. Я втратила те місце, яке мені пропонували після смерті Вілла, – його віддали комусь іншому, бо я не просила почекати. В адміністрації мені сказали, що я можу спробувати наступного року, – але з їхнього тону я зрозуміла, що всі знають: я не повернуся.
Я шукала роботу в інтернеті, але виявилося, що, незважаючи на все пережите, мені й досі бракує кваліфікації, аби робити бодай щось цікаве. А потім, коли я саме думала, чим же займатися, зателефонував Майкл Ловлер, нотаріус Вілла, і сказав, що час зробити щось із тими грошима, які мені залишив Вілл. Це стало для мене приводом, на який я чекала. Він допоміг сторгуватися за моторошно дорогу квартиру на краю