відповідний настрій. Я спеціалізуюся на художній фотографії.
Вона: І архітектурні споруди цікавлять вас дужче, ніж мешканці?
Він: Багаті люди неприступні.
Вона: Чому ви так думаєте? Тому, що вам не відчиняли дверей?
Він: Ви відчинили. Але ви – виняток.
Вона: Ви так гадаєте? Але я оберігаю свою неприступність навіть більше, ніж інші.
Він: Знаю, але я не це хотів сказати…
Вона (пильно дивиться на нього): Ви плутаєтеся у словах…
Він: Справді… Але все так зненацька… Ніколи не думав, що матиму нагоду говорити з вами.
Вона: І все-таки маєте… Як же ви збираєтеся її використати?
Він (здивовано поглядає на неї, відводить очі): Розумію, що ви маєте на думці… Маю відчуття, наче я зловживаю вашою добротою. (Підносить руку до чола, й тут-таки його обличчя спотворює ґримаса болю.) Ви не дозволите мені скористатися з лазнички? Я б хотів умитися.
Вона: Справді, вигляд у вас… Я й сама мала б здогадатися… Тепер ви скажете, що багаті не лише неприступні, а й злобливі. Але вам треба було зателефонувати…
Він зупиняється на півдорозі. Вона іронічно осміхається.
Вона: Ви зробите це зараз чи після того, як умиєтесь?
Він: Якщо це дасть мені змогу побути з вами трохи довше…
Вона (сміється і прочиняє двері): Ну, коли так – заходьте.
Молодик бере сумку і входить до вітальні. Тут світліше, ніж у передпокої. Вітальня має дещо екстраваґантний вигляд: тут зібрано багато мистецьких творів. Кілька скульптур, що нагадують роботи Арпа й Ерната, контрастують із картинами, що належать до більш ранніх епох.
Вона (показує на сумку): А це навіщо?
Він: Професійна звичка. Перепрошую. (Кладе сумку поряд зі стільцем і нерішуче спиняється, дивлячись на картини.)
Вона: Ну так, ви ж фотограф.
Він: Не зовсім. Я займаюся історією мистецтв. Точніше, закінчую курс навчання.
Вона: Гаразд. Сідайте і покажіть мені вашу руку. Либонь, знадобиться рентґен.
Він опускається на канапу. Вона сідає коло нього.
Вона: Боляче?
Обережно торкається його долоні. Він неохоче підпорядковується.
Вона: А тепер боляче?
Він: Трохи, наче від удару. Ви знаєтесь на медицині?
Вона: Ні. Зігніть лікоть. Дужче. Боляче?
Він: Трохи.
Вона: А тут?
Він (стогне): Так.
Вона: Де ви навчаєтесь?
Він: У Ганновері.
Вона (несподівано): Ви знаєте, вам треба негайно до лікарні, це може бути перелом. Буде розпухати. Схоже, вже почало.
Він (протестуючи): Та ні ж бо! Якби був перелом, біль був би гострішим. Я достеменно знаю. Ламав колись руку.
Вона (пильно дивлячись на нього): Либонь, в Альпах?
Він (відводить очі): Ні, на роботі… Справді, це все марничка. Біль уже вщухає.
Вона (несподівано): А може, їх цікавила ваша апаратура? Вона, мабуть, дорого коштує… Адже ви професіонал.
Він (здивовано): Я не фотограф. Я ж уже казав, що вивчаю історію мистецтв.
Вона: Справді. Бачите, яка я неуважна. А чого вони хотіли?
Він: Грошей.
Вона: Треба було дати, не