На це ви й розраховували, входячи сюди? (Простягає йому руку для поцілунку і затримує його долоню у своїй.)
Він (дуже палко): Ні. Навіть у найсміливіших мріях.
Вона: Он воно як? Може, ваші мрії мають більш конкретний характер?
Молодик скромно опускає очі. Жінка трохи ніяковіє, сміється. Стоять одне проти одного.
Вона: Скажіть, ви людина практична?
Він: Не знаю. В міру. Настільки, наскільки це необхідно, щоб утриматись на поверхні.
Вона: Судячи з вашого вигляду, ви претендуєте на більше. І мені дивно, що ви обрали таку спеціальність. (Відходить до мольберта.) Ви не схожі на майбутнього науковця… А що ще вам залишається? Я на цьому не знаюся, але, либонь, школа, а може, реставрація… У фотографуванні шансів у вас було б більше. Ви ніколи не мріяли про велику кар’єру?
Він: О, даруйте, але моє життя набагато прозаїчніше. Я мушу заробляти собі на хліб насущний. Адже я не вродився в такому красивому районі, як цей…
Вона: І на хліб ви заробляєте художньою фотографією… Розкажіть трохи про своє дитинство.
Він (ніяковіючи): Я б не хотів…
Вона: Чому? Невже воно було таким тяжким?
Він: Ні. Просто воно… не схоже на зворушливу казку.
Вона: Тим ліпше. Ви з бідної родини?
Він: Так.
Вона: Змалку виховувались у притулках, а тепер можете розраховувати тільки на себе, я вгадала? За віком ви могли б бути моїм сином.
Він: Ви маєте сина?
Вона (всміхається): Може, так, а може, й ні…
Він (із цікавістю): У вашій біографії про це – ані слова.
Вона: Не все пишеться у біографіях. Так! Мій син міг би бути у вашому віці.
Він: Він помер?
Вона (різко): Я не даю інтерв’ю. Вже багато років. Надто багато дурниць написано про мене і моє життя.
Він: Я стільки про вас читав і не знаю, дурниці це чи ні… Я знаю, що колись ви теж були бідною.
Вона: Що значить «теж»? Те, що ви бідний, ніяк нас із вами не поєднує. У світі мільйони бідних. А я багата і мешкаю… як це ви сказали… у красивому районі.
Він: У красивому районі мешкають красиві люди.
Вона: Я спровокувала вас на банальність. До речі, знаєте, одна з дівчат на процесі Менсона заявила, що ненавидить красивих людей, що їх усіх треба вбивати[1]… Не так уже й приємно бути обережним та підозріливим, але суспільство, в якому є багаті й бідні, змушує нас до цього. Колись я навіть подумувала приділити частину своєї спадщини по чоловікові якійсь із організацій, що борються за повалення наявного світового порядку.
Він: І чому не зробили цього?
Вона: Ніяк не могла обрати, якій саме: їх же стільки… І всі ворогують між собою. А ви належите до котроїсь із них? Ви революціонер?
Він: Ні.
Вона: Шкода. Вам би пасувала яка-небудь ідея. Обожнюю молодих людей, охоплених жагою змінити світ! А ви що – погоджуєтеся з наявним? Ви лише претендуєте на трохи тепліше місце, ніж те, що приготувала для вас доля? Я вгадала?
Він: Тепер ви берете в мене інтерв’ю?
Вона (спохопившись): Боже мій, ваше обличчя! Я забула, що вас треба вмити й оглянути!
Він