То мій чоловік… До мене ви не зверталися.
Він: Я боявся, що ви відмовите, і тоді я втратив би останню надію.
Вона: Йдеться про фотографію картини?
Він: Так.
Вона: Як же ви це собі уявляли? Що я впущу вас до будинку як жертву нападу, а ви зробите репродукцію Каналетто? Розраховували, що я розчулюся?
Він: Так чи інак, ви ж мене впустили. Либонь, у якусь мить ви у все це повірили. (Несміливо всміхається.)
Вона: Радше ви самі в це повірили. Ви й досі тримаєте руку так, наче вона болить…
Він (розв’язуючи носовичка на руці й кладучи його до кишені): Сила самонавіювання…
Вона (сміється): Ну, і як це було? Ви бігали чи робили присідання, щоб захекатись?
Він: Бігав.
Вона: І чекали, коли Маріанна піде на пошту і я лишуся сама… Непогано ви все це продумали.
Він: Може, мені за це належиться нагорода?
Вона (глибоко зітхає, вражено хитає головою): Ви мене приголомшуєте! Нечувано! Зроду не зустрічала такого нахаби!
Він: Ви мені лестите… Досі мені нічим не вдавалося відзначитись.
Вона: І що я маю з вами зробити? Ви вже давно мали б бути далеко звідси…
Він: Та оскільки я досі тут…
Вона (вже нібито піддаючись): То я маю дозволити вам зробити світлини?
Він заметушився.
Він (квапливо): Це не займе багато часу. Ви й оком змигнути не встигнете. В мене камера зі спалахом… утім, ще доволі світло. (Підходить до столика, виймає з сумки апаратуру.) Я вкладусь у п’ять хвилин.
Вона: І що потім?
Він: Це ніколи не буде оприлюднено, ввійде тільки в мою роботу. А вона ж не буде надрукована.
Вона (стурбовано): Якщо вона вийде дуже доброю, то хтозна…
Він (відчуваючи, що шанси його зростають, говорить із надзвичайним запалом): Я маю заприсягтися, що не буде?!
Вона: Схоже, що дійсно не буде… Готуючи роботу про Каналетто, ви мали б більше знати про авторські копії.
Він: Річ у тім, що я ніяк не міг обрати тему… Я писатиму про Каналетто лише в тому разі, якщо ви дозволите зробити репродукції… Це займе набагато менше часу, ніж наша розмова.
Вона (пильно дивиться на нього): Ви вважаєте, що вся справа у часі?
Він (вагається, опускає голову і стишує голос): Ні. У вашій довірі.
Вона: До вас? Ви зробили все, щоб я думала про вас погано.
Він: Я зробив усе, щоб ви хоч щось про мене подумали. А це дуже важко. То… можна? (Виймає із сумки «дзеркалку» і благально дивиться на жінку.)
Вона (тихо): Ні.
Він (безнадійним голосом): Я маю піти?
Вона: Гадаю, так.
Він: І нема жодних шансів умовити вас?
Вона (знущально): Шанси є завжди. Але наразі ви їх змарнували. (Всміхається.)
Він: Безповоротно?
Вона (позіхає, прикриваючи рота рукою): Перепрошую, але цей пінґ-понґ стає нудним. (Показує йому на двері.)
Він (із засмученим виглядом бере сумку, робить крок у напрямку виходу. Зупиняється. Каже з розпачем у голосі): Вибачте, чи не міг би я хоч раз поглянути на картину? Я знаю її лише за репродукцією.
Вона (здивовано): Але ж вона перед