за звичайні кавалерійські.
– А тепер, – сказала Цірі, поплескуючи кобилу по гарячій шиї, – побачимо, чи ти настільки ж швидка, як і красива. Чи ти справжня джанетка, чи проста блендерка.[18] Що скажеш про двадцять миль галопу, Кельпі?
Якби глибоко вночі хтось зумів тихцем підкрастися до тієї загубленої серед мочарів хатинки із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув крізь шпарини у віконницях, то побачив би сивобородого старця, який слухає оповістки кільканадцятирічної дівчини із зеленими очима й попелястим волоссям.
Побачив би, як вигасаючий жар у вогнищі оживає і яснішає, наче у передчутті того, про що буде розказано.
Але не було це можливим. Ніхто не міг цього побачити. Хата старого Висоготи була добре захована серед очеретів на мочарах. На вічно вкритому туманами пустищі, на яке ніхто не відважувався заходити.
– Долина струмка була рівною, годною для їзди, тож Кельпі йшла, наче вихор. Вочевидь, поїхала я не вгору – вниз річки. Я пам’ятала ту особливу назву – Ревнощі. Пригадала, що Готспорн говорив на станції Ґіселеру. Зрозуміла, чому він застерігав мене від того поселення. У Ревнощах мусила бути засідка. Коли Ґіселер відкинув пропозицію амністії і праці на гільдію, Готспорн цілеспрямовано наштовхував його на мисливця за нагородами, який там зупинився. Знав, що Щури таку принаду заковтнуть, що підуть туди й потраплять у пастку. Я мусила дістатися Ревнощів раніше за них, перетяти їм шлях, попередити. Розвернути. Усіх. Або хоча б Містле.
– Здогадуюся, – буркнув Висогота, – що тобі не вдалося.
– Тоді я вважала, – сказала вона глухо, – що у Ревнощах чекає численний і добре озброєний загін. У найсміливіших думках не могла б я подумати, що вся засідка – одна людина…
Вона замовкла, задивившись у темряву.
– Я й поняття не мала, що то за людина.
Бірка була колись селищем багатим, красивим і лежала у надзвичайно мальовничих місцях – жовті стріхи її й червоні дахи щільно заповнювали долинку із крутими лісистими схилами, що змінювали колір залежно від пори року. Естетичне око і вразливе серце втішалися видами Бірки особливо восени.
Було так до того часу, коли селище змінило назву. А сталося то так.
Молодий рільник, ельф із близької рільничої колонії, закохався до смерті у мірошничку з Бірки. Мірошничка-фіглярочка висміювала залицяння ельфа й далі інтенсивно милувалася із сусідами, знайомими, навіть родичами. Ті почали й собі підсміюватися з ельфа і з його сліпого, наче кріт, кохання. Ельф – досить нетипово як для ельфа – вибухнув гнівом та помстою, вибухнув страшенно. Якоїсь ночі за сприятливого сильного вітру підклав вогонь і пустив усю Бірку з димом.
Зруйновані погорільці підупали духом. Одні помандрували в світ, інші опустилися у неробство і пияцтво. Гроші, зібрані на відбудову, регулярно розтрачували та пропивали, а селище тепер являло собою образ бідування і розпачу: було збираниною паскудних, абияк склепаних хаток під голим, начерно осмаленим схилом