самим кінчиком меча – від ключиці аж по стегно.
Кейлі пустив меч, але не впав – тільки скорчився й обіруч схопився за груди і живіт, а з-під долонь полилася кров. Бонгарт знову вивернувся з-під удару Ґіселера, парирував атаку Містле і рубанув Кейлі ще раз, перетворивши йому бік голови на кармазинну кашу. Світловолосий Щур упав, розбризкуючи калюжу крові, змішаної з грязюкою.
Містле й Ґіселер завагалися на мить. І замість утікати крикнули одним голосом, дико і люто. І кинулися на Бонгарта.
Знайшли смерть.
Цірі увірвалася до селища і почвалувала вуличкою. З-під копит вороної кобили полетіли бризки багна.
Бонгарт пхнув підбором Ґіселера, що лежав під муром. Отаман Щурів не подавав ознак життя. Із розваленого черепа вже перестала витікати кров.
Містле, на колінах, шукала меча, мацала обома руками багнюку й гній, не бачачи, що повзає у червоній калюжі, яка швидко збільшувалася. Бонгарт повільно підійшов до неї.
– Нііііііі!
Мисливець підвів голову.
Цірі на бігу зіскочила з коня, заточилася, впала на одне коліно. Бонгарт усміхнувся.
– Щуриця, – сказав. – Сьома Щуриця. Добре, що ти тут. Бракувало мені тебе до комплекту.
Містле знайшла меч, але не була в змозі його підняти. Захрипіла й кинулася під ноги Бонгартові, вчепилася тремкими пальцями у халяви його чобіт. Відкрила рота, аби крикнути, замість крику з вуст вирвався лискучий карміновий струмінь. Бонгарт копнув її сильно, зваливши у гній. Містле, тримаючись обіруч за розтятий живіт, зуміла все ж підвестися знову.
– Ніііі! – крикнула Цірі. – Мііііііістле!
Мисливець за нагородами не звернув уваги на її вереск, навіть голови не повернув. Крутнув мечем і вдарив розмашисто, наче косою, потужно, що аж підняв Містле з землі й кинув її аж під стіну, обм’яклу, наче ганчіркову ляльку, наче убабляну червоним ганчірку.
Крик помер у горлі Цірі. Руки її, коли сягнула по меч, трусилися.
– Убивця, – сказала вона, дивуючись чужості свого голосу. Чужості губ, які раптом стали потворно сухими. – Убивця! Каналія!
Бонгарт дивився на неї з цікавістю, трохи нахиливши набік голову.
– Будемо вмирати? – запитав.
Цірі йшла, обходячи його півколом. Меч у піднятих розпрямлених руках рухався, підманював, брехав.
Мисливець за нагородами засміявся голосно.
– Умирати! – повторив. – Щуриця бажає умирати!
Обертався потроху, стоячи на місці, не даючи звабити себе у пастку півкола. Але Цірі було все одно. Вона кипіла від люті й ненависті, тремтіла від жадоби вбивства. Хотіла дістатися того страшного старигана, відчути, як клинок врубається у тіло. Хотіла бачити його кров, що хльосне з перерубаних артерій у ритмі останніх ударів серця.
– Ну, Щурице, – Бонгарт підняв заляпаний меч і поплював на клинок. – Перш ніж здохнеш, покажи, що у тобі сидить! Грай, музико!
– Ото насправді кат його зна, як воно сталося, що не позабивалися вони