ринула на нього, пірнаючи під його клинок і викручуючи зап’ясток для удару, для страшного удару, підсиленого міцним скручуванням стегон. Раптом огорнула її ейфорія, вона вже майже відчувала, як вістря вгризається в його тіло. Замість того був твердий, дзвінкий удар металом об метал.
І раптовий зблиск в очах, струс і біль. Відчула вона, що падає, відчула, що впала. Парирував і розвернув, подумала вона. Помираю, подумала.
Бонгарт копнув її у живіт. Другим копняком, точно і болісно виміряним у лікоть, вибив у неї меч. Цірі схопилася за голову, відчувала тупий біль, але під пальцями не було ані рани, ані крові. Отримала я кулаком, подумала зі страхом. Просто отримала кулаком. Або оголів’ям меча. Він мене не вбив. Відлупцював, наче шмаркачку.
Вона розплющила очі.
Ловець стояв над нею, страшний, худий, наче скелет, громадився над нею, наче хворе безлисте дерево. Смердів потом і кров’ю.
Схопив її за волосся на потилиці, підняв насильно, змусив встати, але відразу ж шарпнув, вибиваючи землю з-під ніг, і поволік її, що кричала, наче безумна, до Містле, яка лежала під стіною.
– Не боїшся смерті, га? – гарикнув, пригинаючи голову її донизу. – То подивися, Щурице. Ото є смерть. Так помирають. Дивися, ото кишки. Ото кров. А ото гівно. Оте людина має всередині.
Цірі напружилася, зігнулася, учеплена його рукою, захрипіла у сухих позивах. Містле ще жила, але очі вже мала затуманені, скляні, риб’ячі. Долоня її, наче кігті яструба, стискалася і розтискалася у багні й гної. Цірі відчула різкий, проникливий запах урини. Бонгарт зареготів.
– Отак помирають, Щурице. У власній сечі!
Відпустив її волосся. Цірі посунулася навкарачки, бив її сухий переривчастий кашель. Містле була вже поряд. Долоня Містле, вузька, делікатна, м’яка, мудра долоня Містле…
Вона вже не рухалася.
– Він не вбив мене. Прив’язав до конов’язі, за обидві руки.
Висогота сидів нерухомо. Вже досить давно так сидів. Навіть подих стримував. Цірі продовжувала розповідь, і голос її ставав усе глухішим, усе ненатуральнішим і щоразу неприємнішим.
– Наказав тим, що збіглися, щоби принесли йому мішечок солі й барильце оцту. І пилу. Я не знала… Не могла зрозуміти, що він має намір… Ще тоді я не знала, до чого він здатний. Я була прив’язана… до конов’язі… Він скликав якихось пахолків, наказав їм, аби тримали мене за волосся… і за повіки. Показав їм, як саме… Так, щоб не могла я відвернутися чи заплющити очі… Щоби мусила дивитися на те, що він робить. Треба подбати, аби товар не зіпсувався, сказав. Аби не почав розкладатися…
Голос Цірі зламався, сухо зав’яз у горлі. Висогота, вже знаючи, що почує, відчув, як слина заповнює йому рот, наче хвиля повені.
– Відрізав їм голови, – глухо сказала Цірі. – Пилою. Ґіселеру, Кейлі, Ассе, Рефу, Іскрі… Й Містле. Відрізав їм голови… По черзі. На моїх очах.
Якби у ту ніч хтось зумів підкрастися під загублену серед мочарів хату із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину крізь шпарини у віконницях, побачив би у скупо