До яких дурниць допроваджує отой розум «слабих духом», з яких насміхався Шоу, – отой розум, що всякий, мовляв, «деспотизм» гідний осуду – і, скажім, деспотизм діячів Варфоломієвої ночі, і «деспотизм» громади чи матері, які прагнуть, щоб їх діти виховувалися в мові та у вірі батьків…
Інші погляди винесли з свого інстинкту предки наші, ще не збаламучені «розумом» драгоманівців. У своїм «Заповіті» пригадував Василь Загоровський (1577 p.), щоб діти його «кожного ближнього свого, як самі себе, любили, але єресі всякої так, як трутизни душевної і тілесної, пильно береглися». А далі «іменем Бога живого в Трійці єдиного і милосердного» закликав їх, щоб «не мали ніякої спільноти, ні уживання з такими людьми, які, відступивши від пристойних церкви передань, своєвільно тримаються єресей». Так гостро і непримиренно ставилися тоді до справ вірності своїй збірноті. Так безоглядно, «деспотично» – сказали б «свободолюбці» XІX віку – відносилися до «єретиків» і різнодумців. Їх не уважали шляхетними мрійниками. Наказували цуратися їх всіма способами.
Ставропігійське братство в 1613 р. заприсяглося «прав свого народу боронити». А «єсли би которий отступовати міл, того в ненависті совершенно, яко проклятого… і на кождом містцу таковим гнущатися, як отступником і ґвалтовником віри і всієї руської Речі Посполитої». Правда, який далекий є той світогляд від світогляду толеранції, вирозуміння й поблажливості до недовірків і «отступників»? Від світогляду тих наших – пожалься Боже – гуманістів, які картали за «некультурність» бідну Олену Пчілку, або Міхновського за те, що Короленка назвав ренегатом… Як мало жили наші предки – так би тепер сказали – «критичним розумом» і яке сильне жевріло в них зневажуване модерними євнухами почуття приязні до свого і ворожості до «отступників».
Так само відносилися вони, зрештою, не тільки до «отступників», «єретиків», але і взагалі до всіх, що виламувалися з-під громадської дисципліни, що порушували одностайність збірноти. В новітні часи епігони вмираючого XІX віку безнастанно пописуються гаслом – «в єднанні сила», але забувають додати – і в карності, в дисципліні, в твердості караючої руки, яка не щадить і не прощає… Коли отаман Бородавка пив і гуляв, зволікаючи з походом, нехтуючи наказ Сагайдачного, гетьман – доносить лаконічно літопис – «Бородавці п’яному шию утяв». Не чекав, поки протверезиться. Не журився Сагайдачний міркуваннями про цінність людського життя, лише про справу дбав.
У поході, особливо в морськім, заборонялось суворо запорожцям пити. А кого на чайці знайшли п’яного, того скидали в море. Правда, яка ж то була жорстока, «зоологічна» доба? Наші гуманітаристи XІX віку дозволили б такому скорше чайку з цілою залогою догори дном вивернути, аніж допустити до такої зневаги людини! Але «дикі» козаки були тої думки, що краще п’яниця в воді, аніж при кермі… Не йде мені тут про пропаганду антиалкоголізму: не в поході – козаки зовсім не належали до абстинентів, і це нічого їм не шкодило. Йде про безоглядне перестерігання