наприклад, для уха вірного драгоманівця, що не любить подібного «деспотизму» і стоїть за «свободу» кожної одиниці в збірноті і кожної громади в ній, за «свободу» вибирати собі по вподобі той чи інший національний зв’язок-колектив! Як дико мусить звучати та сувора мова демократичним «провідникам», які саме на потуранні лихим і на дрібних інтригах основують своє «провідництво»…
Коли той самий Юрась привів свою вітчизну до руїни, ось що писали йому запорожці в обороні «милої отчизни нашої»: «Кров братії нашея через твоє беззаконноє, Богу немилоє, междуусобиє пролитая… вопієт до Бога на отмщениє твоє», і заповідають автори листа: «ми вскорі до тебе прийдем і не тільки дому твоєго стіни розметаєм, яко ґвалтовника і разорителя отчизни нашея, але й душі твоєї жити в тобі не оставимо». Що під тим листом стояв підпис: «тебі зичливі приятелі», це Юрася з пантелику не збило. Він розумівся на жартах запорозьких і, не гаючи часу, отримавши цього зичливого листа, зараз постригся в ченці…
Як добре, що наші предки так дбали про душу своїх заблудлих ближніх! Яким широким руслом плило тоді життя! Як широко дихають груди, коли розгортаєш сторінки старих літописів, з такою архаїчною формою, але такою модерною змістом мовою, порівнюючи з сухітничим патяканням сучасних гуманітаристів.
Другий гетьман у своїм універсалі накликає своїх: перекинчиків, «отродков і отщепенців наших, для власних користей і приват своїх, о упадок отчизни недбаючих, яко ядовитої єхидни стережіться». В листі до кошового Лукаша пише Петро Дорошенко, що він теж того хоче, «щоби, як за єго (Богдана) гетьманства, так і тепер, за моєго уряду, аби било єдино стадо і єдин пастир», але тут же додає ще щось, що було чімсь самозрозумілим, хоч і дуже потрібним, в XVІІ віці і що напевно видасться всім новітнім демократам, хворим на єдинофронтову дурійку, – чимсь диким: коли ж, додає гетьман, тої єдності намовою не удасться привернути, – «чого ж іж для амбіцій нікоїх братії вашої і нашої трудно било доказати іначей, теди мусілося на тоє і воєнного употребити прогресу». Цей другий істотний момент, санкції, є такий незрозумілий нащадкам тих велетнів, що навіть заглядаючи до маніфестів тих останніх, вони тільки підкреслюють і тільки розуміють їх першу частину: «во єдину волю, во єдину раду!». Але яким способом та єдина воля осягається – цього їм второпати не дано…
Драконівськими способами підтримували тоді в збірноті «думу і волю єдину», не намовами, не поблажливістю, не потуранням. Добро «отчизни нашея» і караюча рука справедливості для «отродков і отщепенців» – ось були способи, так основно забуті нашим лібералізмом часів «відродження».
Безмежно різними були і поняття патріотизму в тих віках і в віці «відродження». Те, що тоді звалося патріотизмом, тепер, на жаргоні драгоманівців, зветься «шовінізмом». Те, що тоді звалося «отступництвом», – те, на жаргоні радикало-соціалістів, зветься «космополітизмом». Ніби потоп ділить нас від тих часів…
Шовінізм – ось те страшне