ментальності. «Хай гине честь, сумління», – як кликала поетка, – але треба чогось, щоб «упала та тюремная стіна», хоч би «зрушене каміння покрило нас і наші імена» і все нам найдорожче.
Яка епоха, такі й люди, такі й її діячі.
Пригляньмося до них зблизька. Ось французький Бісмарк – Клемансо, який – свідок седанської ганьби – майже півсотні літ громадив у серці ненависть до народу, що упокорив його Францію; який плакав сльозами насиченої помсти, коли побачив, як ставала на коліна Німеччина у Версалі… Пригляньмося до воскреслих героїв Сервантеса в Іспанії… Пригляньмося до наглих і несподіваних посунень німецького диктатора, що по кожнім з них у порох розсипалися міцні, здавалося б, кайдани, що ними скували його народ версальські магіки… Пригляньмося до нового Івана ІV на троні царів… Пригляньмося до семимилевих скоків японської пантери в Азії… Прислухаймося, якою електричністю перетяжене наше повітря… Чи тут щось поможе базікання про автоматичний поступ, освіту, неминучий тріумф справедливості і солідарності рас? Чи «темне середньовіччя» дійсно навіки щезло? І вогнища для єретиків? І катова сокира для злочинців? І нові Торквемади в циліндрах чи у френчах, які з давньою запеклістю вбивають свої догми, мов цвяхи в мур, у неслухняні черепи єретиків? А старий, стародавній клич не лунає vae vіctіs? Може, він не лунає вже?
Ні, це не страшні примари, це не спогади середньовіччя. Це – сама дійсність, страждаюча, гаряче вібруюча. Це сама дійсність з її пристрасною любов’ю і гарячою ненавистю, з її гнівом, прокльонами і шаленими мріями, з її запалом і жертвами, невідомими минулому вікові. І в такій добі маємо плекати традиції гуманістів? Накладати на очі рожеві окуляри? Запихати ватою вуха? Ховати перед страхіттями голову в пісок? – ану ж вони від того западуться?
Коли я шукаю епохи, подібної до нашої, з людьми, подібними до тих, що діють за наших часів, – не до XІX віку звертаюся. Я звертаюся до іншої доби, такої ж трагічної, як наша, такої ж прекрасної, як наша. Коли під стопами велетнів дудніла і вгиналася земля. Там, у мороку минулого, була адекватна нашій доба. Там жили люди, подібні до тих, що зродилися з війни. Подивіться на сучасну Україну, наприклад. Чи те пекло в ній, з безхвостою п’ятикутною кометою над нею – не те саме, яке було і за Шевченка, що ним самого Данте перелякати можна було б? Чи образ того пекла подібний до того «раю», який малювали в своїй сахариновій уяві Квітка й Драгоманов, з янголами замість чортів?
Сучасна доба на розлогих ланах України скорше нагадує інші віки, вік XІІ, вік «Слова о полку Ігоря», віки XVІ, XVІІ. Віки, коли релігія, віра, як нині мова, була роздільною межею між народами, була головною прикметою окремої національності. Коли, як нині мовна, релігійна боротьба була боротьбою національною. Коли – як писав історик – «у країні все дихало злобою, помстою і одчаєм».
У ті далекі часи – послухаймо, як звучить відклик Клирика Острозького, з яким звертався до тих, що – цілком, як тепер більшовики, – несли