– рукою,
Свекруху – ногою, а свекра – вже чим попало,
І нумо до нього в машину, в весільнім вінку.
Петро таки на БелАЗі, а Копачі – легковими за ним,
Така тепер молодь, господи, женеться – спитай, куди?!
Летіли, то збили (Марино, тепер тримайся) Мавку,
бортом зачепили.
Що воно тепер буде! Смерть – Копачі сказали!..
Марина тільки тепер усвідомлює зв’язок всіх останніх подій, без слова підводиться, підходить до машини, відкриває багажник, виймає забруднений брезент – на брезенті одбита голова білої Мавки.
Господи, це ж чия голова?
Моя!
Молодице, Марино, чи ти при умі?!
При повному, на який спромоглася за сорок років.
Це моя голова, коли було мені двадцять.
Твоя голова при тобі. На в’язах. Ясна.
Не дури стару Степку, Марино ласкава.
Рада була б здурити, та ніяк. Це голова
Двадцятилітньої буйної дівчини,
В яку закохався скульптор Михайло Турчин.
Де ж вони зараз, твої втікачі?
У найпотаємнішому закутку, де їх не знайде ніхто.
Не хто-небудь їх сховав – бабця Степка.
В тебе вони у майстерні, Марино…
А я щойно кричала, немов навіжена,
Савицький мене ледве якось гамував:
«Винних знайдіть негайно, знайдіть мені винних!»
Наче відродиться Мавка – Михайлова і моя,
Наче Михайло знову постане живісіньким,
Наче мої двадцять літ засвітяться
Такими ж бездонними, як це Затишне озеро.
Глупота людська, а бабська таки безконечна.
Треба давати відбій, треба себе гамувати.
Треба дзвонити і все на гальмах спускати.
Поїхали – познайомите мене з молодими,
Чи то пак з втікачами… Поїхали, мамо!
Не піду я, Марино, набулась я із ними.
Та і не знала, що ти ось нагрянеш,
Ти ж ніколи, ніколи об цій порі…
А це щось пригнало, бач, наче навмисне.
Невпокоєність, туга, якесь очікування.
Я ж не можу туди не йти, Степанидо Іванівно.
І йти мені у майстерню просто-таки непристойно…
А ти йди. Йди, молодице. Мабуть, так і треба.
Іншу я схованку їм налаштую. Ти йди, Марино!
Марина поволі загортає голову Мавки в брезент, поволі кладе загорнуте в багажник. Стоїть, думає, видно, вагається. Потім рвучко сідає в машину. Машина рушає. Степанида довго дивиться їй услід – туди, де димок куріє над майстернею, куди між негустим лісом тягнуться електричні і телефонні проводи.
Щось є в цій молодичці дуже-таки принадливе.
Недарма мій Михайло так ввивався,
Аж поки не сконав таки з-за неї. Диво!
Таке сухе, розгонисте, таке мужчинське наче.
Як вона теше з тих