над туманним обрієм, затяглося хмарами, вічко зачинилося, повіяло холодною вогкістю. Збирався сніг. Усе було сіре, сіре! Світ виглядав геть зношеним.
Крісло зупинилося на початку рожевої стежки. Кліффорд обернувся до Конні:
– Стомилася? – спитав він.
– О ні! – відповіла вона.
Але вона була стомлена. Її мучило неспокійне виснаження, зневіра. Кліффорд не помітив цього: про такі речі він ніколи не здогадувався. А незнайомець про це знав. Для Конні все в цьому світі і в її житті ніби зносилося на мотлох, а її зневіра була старою, мов світ.
Вони підійшли до будинку, обминувши його ззаду, де не було сходів. Кліффордові вдалося переправити себе у низьке домашнє крісло на колесах: у нього були дуже сильні, вправні руки. Потім Конні переклала туди ж його мертві ноги.
Лісник, очікуючи, поки його відпустять, уважно спостерігав за всім і не пропускав жодної дрібниці. Він зблід, немов з остраху, дивлячись, як Конні своїми руками пересувала нерухомі чоловікові ноги до іншого крісла, а Кліффорд у цей час повернувся назад. Він виглядав злякано.
– Дякую за допомогу, Мелорзе, – недбало кинув він і спрямував своє крісло в коридор, що вів до помешкань прислуги.
– Більш нічого, сер? – пролунав байдужий голос, наче уві сні.
– Нічого, бувайте здорові!
– На все добре, сер.
– На все добре! Це так гарно з вашого боку, що ви вкотили крісло на отой пагорб. Сподіваюся, це було для вас не дуже важко, – мовила Конні, дивлячись услід лісникові, що виходив у двері.
Він зустрів її погляд з таким виразом, ніби раптово прокинувся. Він наче знав щось про неї.
– О ні, не важко! – швидко відповів він. І знов у його голосі забриніла протяжна тутешня вимова: – На все добре вашій світлості!
– Хто такий твій лісник? – спитала Конні за ланчем.
– Мелорз. Ти його бачила, – відказав Кліффорд.
– Так, але звідки він узявся?
– Та нізвідки! Він – тевершельський хлопець… я думаю, син шахтаря.
– А сам він теж був шахтарем?
– По-моєму, ковалем у кар’єрі… старшим над ковалями. Але перед війною він два роки працював лісником… поки його не взяли до війська. Батько завжди був гарної думки про нього, тому, коли він повернувся і знову хотів найнятись ковалем до шахти, я взяв його назад як лісника.
Я справді був дуже радий його взяти… тут взагалі неможливо знайти гарного лісника… і до того ж, потрібна людина, що знає місцевих жителів.
– А він одружений?
– Був. Але його жінка гуляла з… різними хлопцями… востаннє – з шахтарем у Стакс-Гейті, зараз вона з ним і живе.
– То він самотній?
– Більш-менш, так. Його мати живе в селищі… і дитина, по-моєму, також.
Кліффорд подивився на Конні своїми блідими, трохи випуклими блакитними очима, вираз яких був наче відсутнім і, хоча на перший погляд здавався навіть зосередженим, у глибині нагадував мідлендське повітря – смутний, туманний морок. І цей туман ніби розповзався все далі. Тому, коли він