але Семен вмить обірвав той крик різким «замовчи!», і жінка затихла. Всі інші також мовчки дивились на Семена.
– Отож, як кажу, я сьогодні помру, – продовжив. – Я це відчуваю. Як би я того хотів чи ні, але кожен народжений повинен померти. Сьогодні настав час і мені. Затримався я на цьому світі. Зажився. Змучився сам, і вас усіх втомив. Кличе менеБог до себе, але не можу піти з цього світу не зробивши одної важливої справи. Мушу покаятись…
– Привезти священика…? – несміливо запитав син Павло, який завжди трохи мав страх перед батьком.
– Ні! – заверещав Семен. – Ніяких ксьондзів! Я не перед ксьондзами завинив, а перед селом. Перед людьми я винен – перед ними і каятись буду. Жаль, що не всі дочекались цього дня.
– Як то має бути, Семене? Як ти перед кожним покаєшся? Нам що, все село на подвір’ї зібрати? – запитала Юстина з думкою, що, можливо, чоловік знову марить. – Та й що ж ти цілому селу такого поганого вчинив, щоб перед всіма каятись?
– Де й перед ким согрішив, за все спокутую. ТоБог мені притримав, – крикнув Семен на жінку. – А коли помру, скажіть людям, що Семен просив усіх його простити. Кляніться, що скажете, бо час мені вже, – хрипів Семен, а сам з кожною миттю робився все блідішим і блідішим. – Кляніться!
– Клянемось. Скажемо, тату. Добре. – Відповідали кожен за себе діти, і навіть онуки, не розуміючи до кінця дідової просьби. Жінка мовчала, й тільки хитала головою з думкою, що чоловік знову втратив глузд.
Семен ще раз глянув на дітей, затримуючи погляд на кожнім на мить, а далі обвів очима онуків, які тихенько сиділи на долівці, і схиливши голову на руку сина, зі словами «Прощайте!» видихнув востаннє.
Семен Калита помер під співи перших півнів у самісіньку Різдвяну ніч. «Хіба така честь дана грішникам? – крутилось в голові у Юстини, яка ще не голосила, і не примовляла за померлим чоловіком, а додумувала розпочаті раніше думки. – На Різдво вмирають самі праведники, щоб піти прямісінько в рай». А за мить, отямившись, й сама заридала разом із дітьми та онуками, що скупчились довкола Семенового смертного одра.
Микитюки
Василь сліпий в паспорті Микитюк, але ціле село знає його як Кріля. Прізвисько те причепилось до нього через окуляри із товстезними лінзами, які носив Василь з дитинства, але все одно нічого не бачив. Ті окуляри служили Василеві тільки «шорами», щоб закрити від людей його спотворені зіниці.
Чому саме Крілем назвали люди тоді хлопчика – не відомо сьогодні нікому, бо сліпими бувають тільки кроти, але селу тільки б назвати.
Василь, єдиний син вдови Марії Микитючки. Народила його жінка зпереляку не доносивши два місяці до строку сама-саменька в першу зиму по війні. В старій напівзаваленій хатині за лугом, де ховалася Марія від розправи комуністів попросився Василь на світ божий.
Ту споруду й хатою не можна було назвати. Скоріше шопкою чи комірчиною, бо вікна торкались землі, а дах повністю зітлів і похилився, як кашкет на п’яному чоловікові. Але саме