самоті, і риданнях за замордованим комуністами чоловіком народила хлопчика, якого назвала в честь свого загиблого на фронті батька – Васильком.
Москалі Марію не торкали. Вона відношення до бандерівців не мала. Семен запевнив тоді «людей в погонах», що Микитка не був одруженим, (бо насправді обоє були тільки вінчаними, а цей факт для радянської влади вартості не мав,) бо надіявся, що в подяку за «добро» Марія відплатить йому добром.
Перед Марією Семен падав на коліна і слізно клявся, що він нічого про арешт її чоловіка не знав. Що він тільки показав міліціянтам їхню хату, а сам навпаки, захищав Микитку, як міг. Але: «Вони мали всі докази, що він таки був причетний до бандитів. За те його й повісили», – тлумачив Марії Семен.
Марія з хлоп’ям тиснулася в сирій напівзаваленій шопці. Забивши в стелю залізного гака підвісила вона корито на мотузці. Туди й поклала новонароджене дитинча.
Щодня, відробляючи трудодні в новоутвореному колгоспі, жінка залишала сина зі своєю старою бабусею – єдиною рідною душею, яку після смерті Микитки забрала до себе.
Марієну хату комуністи спалили тієї ж ночі, коли повісили Микитку. А може зовсім не комуністи, а сам Семен постарався, розраховуючи, на те, що Марія прийме його залицяння, і перейде жити до нього? Свідків, хто й коли підпалив хату також не знайшлося, бо після «відвідування» міліціянтами людських осель, охочих пройтися по селу тієї ночі не знайшлося. Люди тремтіли від страху, позачинявшись в хатах, чоловіки пересиджували у півницях і, навіть побачивши пожежу у Микитюків, не поспішали гасити.
Семен майже щодня бачив Марію в колгоспі, викликав на бесіду, перестрівав по дорозі додому. Але Марія твердо стояла на своєму: обминала Семена десятьма дорогами, і до залицянь його була байдужою. Втому, не так багато часу минуло зі смерті Микитки, щоб шукати собі чоловіка. А як і закрадалась інколи думка в голову жінки про те, що синові було б добре рости при батькові, в ролі батька для свого сина аж ніяк вона не бачила Семена.
Марія ніколи не зможе покохати іншого, як кохала свого Микитку. Вона й досі його кохає. Він завжди з нею поруч: де б не йшла, що б не робила. Ночами Марія розмовляла з покійним чоловіком, скаржилася на своє бідне життя, і розповідала, який красивий синочок у них росте. А часом, плачучи від відчаю та розпуки, звинувачувала Микитку, що він залишив її саму пропадати в злиднях. «Краще були б закатували обидвох», – казала.
Стара Марієна бабуся Олена стала нянькою для малого Василька. Доки Марія днювала і ночувала на роботі, «піднімачи» колгосп, Олена не відходила від малого. Колисала баба дитину, у тріснутому кориті приспівуючи, присипляючи його стародавніми колисанками, і чекала, коли повернеться Марія, щоб дати дитині цицьки.
Хлоп’я чим день все більше худло, і все голосніше верещало. Не знала стара, як зарадити тому плачу. Не ті вже сили, щоб весь день дитину по хаті на руках носити. Сама, ось, ледь ноги волочить. Сунула дитині до рота ганчірочку з розжованою останніми двома старечими зубами