войовничого ангела-месника. Вона витріщалася на сентиментально-безтурботне обличчя скульптури, і отцю Ральфу подумалося, що її обличчя паралізував страх, як витончений контраст між почуттям і нечутливістю. Але що ж робить тут він, бігаючи за дівчиною, наче метушлива квочка? І яке йому до цього діло, бо то її мати і батько мають перейматися, що сталося з їхньою донькою! Але не бачили вони нічого небезпечного, не значила вона для них так багато, як для нього. До того ж він – священик і тому має втішати самотніх або тих, хто впав у відчай. Він не міг спокійно дивитися, як вона страждає, і аж зіщулювався від усвідомлення того, наскільки прив’язався до цієї дівчинки за час знайомства. З Меґґі він пов’язував чимало подій та спогадів – і йому було страшно. Любов до неї та інстинкт священика, що змушували отця Ральфа запропонувати себе в будь-якій духовній іпостасі, вступили в конфлікт із страхом: він боявся стати потрібним для якоїсь людини, боявся, що ця людина стане також потрібною йому.
Зачувши кроки священика по траві, Меґґі різко обернулася, склала руки на колінах і сором’язливим поглядом втупилася собі під ноги. Він сів біля неї, сплів руки на колінах; складки сутани спадали вниз, граційні, як і те струнке тіло, що крилося під нею. Що ж, немає сенсу дурня водити, подумав священик; якщо вона відразу нічого не скаже, то надалі – й поготів.
– Що з тобою сталося, Меґґі?
– Нічого, отче.
– Я тобі не вірю.
– Благаю вас, отче, не треба! Я не можу вам сказати!
– Ой, Меґґі, маловірна Меґґі! Ти можеш казати мені все, що завгодно, розповідати про все, що є у цьому світі. Саме для цього я тут, саме тому я священик. Я обраний представник Господа на землі, я вислуховую людей від Його імені. А ще, моя маленька Меґґі, не існує нічого в Його всесвіті, чого б Він та я не змогли б, змилостивившись, простити. Ти мусиш розповісти мені, що сталося, бо кому ж, як не мені, допомагати тобі? Скільки я житиму, я намагатимуся допомагати тобі, оберігати тебе. Іншими словами, я стану твоїм ангелом-хранителем, до того ж – кращим за отой шматок мармуру в тебе над головою. – Він глибоко вдихнув і нахилився до неї. – Скажи, якщо ти мене любиш!
Вона судомно зчепила руки.
– Отче, я помираю! У мене рак!
Спочатку він відчув нестримне бажання розреготатися, бо на нього шумною хвилею накотилося відчуття полегшення; але потім священик поглянув на прозору синювату шкіру, на змарнілі рученята, і смуток охопив його, йому захотілося вити і криком кричати до небес через таку несправедливість. Ні, Меґґі нічого б не придумала просто так; має бути якась причина.
– А звідки ти це знаєш, мила моя?
Вона довго вагалася, а коли все ж таки наважилася, отцю Ральфу довелося нахилити голову ближче до її вуст, несвідомо пародіюючи позу священика, що вислухує сповідь; він прикрив рукою обличчя від її очей, підставив своє елегантне, немов точене, вухо і приготувався до найгіршого.
– Це триває шостий місяць, отче. У мене страшенно болить