Міссурі, США. Спробував пошукати за орфографією «Мітчелл».
Бралося до півночі. Мабуть, дійсно, прийшов час повертатися додому. Матіас вимкнув комп’ютера і поскладав свої речі. Уже прямуючи до шпитальної брами, він вирішив, що треба буде показати світлину ковбоя в усіх притулках для волоцюг, як у самому Бордо, так і по околицях. Ще б звернутися до центрів медико-психологічної допомоги і медпунктів із надання першої допомоги потерпілим. Він знав їх геть усі. І всі особисто відвідає: він майже не сумнівався, що його безіменний пацієнт у минулому вже потерпав од якогось психічного розладу.
Через туман їхати довелося помалу. Шлях додому забрав у нього майже чверть години. Хідники біля садових живоплотів були геть заставлені авто – та певно ж, суботній вечір, у всіх гості. Не знайшовши місця для паркування, він покинув авто метрів за сто від хати і ступнув у молочну імлу. Вулиця втратила чіткість контурів. Ліхтарі примарами ширяли над землею. Усе довкруги здавалося безтілесним, нематеріальним. Коли в нього з’явилося це почуття, то втямив, що заблукав. Він рухався навмання, минаючи вогкі лискучі огорожі й обходячи автомобілі, і біля кожного дому зводився навшпиньки, щоб розгледіти табличку з назвою.
Аж майнули перед ним знайомі літери: ОПАЛ.
Він помацки відчинив хвіртку. Шість кроків. Оберт ключа в замковій шпарині. Зачинивши за собою двері і пройшовши коридором, він чомусь відчув полегшення. Покинувши валізку і жбурнувши плаща на картонні коробки, що височіли тут горою, він, не запалюючи світла, пішов до кухні. Типове помешкання. Типова поведінка самотнього чоловіка.
За кілька хвилин він уже запарював чай, стоячи перед вікном. У тиші будинку йому й досі вчувалося бурмотіння його пацієнтів. Кожному психіатрові знайоме це відчуття. У них це називається «мелодія навіжених». Їхня невиразна балаканина. Їхнє човгання. Їхня маячня. В голові трохи гуло від тих звуків – так у викинутій на берег мушлі чутно невиразне шемрання моря. Навіженці ніколи не покидали його назавжди. Або, точніше, він ніколи не розлучався назавжди з відділенням Анрі Ея.
Аж із голови його вмить вилетіли всі думки.
З імли допіру виплив учорашній чорний всюдихід.
Авто помалу, дуже помалу рухалося вулицею, аж загальмувало біля його будинку. Фрер відчув, як закалатало його серце. Із авто одночасно вилізли двоє чоловіків у чорному одязі. Вийшли і стали в нього під вікнами.
Фрер спробував проковтнути кім’ях у горлі. Та марно. Не ховаючись, Фрер розглядав тих чоловіків. На зріст кожен був з метр вісімдесят. Під розстебнутими пальтами – темні, застебнуті на всі ґудзики костюми, що ледь лисніли у світлі ліхтаря. Білі сорочки, темні краватки. В обох було щось від гордовитої суворості чиновників найвищого рангу та заразом і щось від безжальної рішучості зарізяк.
Матіас наче закляк. Він чекав, що чоловіки увійдуть у хвіртку і подзвонять у двері. Таж ні. Вони не рушали з місця. Просто стояли під ліхтарем, навіть не намагаючись заховатися. Їхні обличчя цілком узгоджувалися