дуже м’яко запитав він.
– Оце простісінько зараз?
– Та ліпше завтра. Спершу треба відпочити.
– І це мені допоможе?
– Певності нема. Але гіпноз дасть нам змогу…
На поясі в нього задзеленчав сигнал виклику. Зиркнувши на дисплей, він хутко підвівся.
– Пора вже. Терміновий виклик. А ти поки що подумай над моєю пропозицією.
Ковбой помалу підвівся з-за столу – на зріст він був десь із метр дев’яносто – і простягнув лікареві розкриту долоню. То був цілком приязний жест, але його порухи здійняли такий вітер, що Фрер жахнувся.
– А про що тут міркувати? Я згоден. Я вірю тобі, лікарю. Завтра зустрінемося.
Чоловік замкнувся у вбиральні, що була в холі відділення швидкої допомоги. Він сидів там уже півгодини й геть відмовлявся виходити. Фрер стояв перед коміркою. Поруч переступав з ноги на ногу слюсар із валізкою знаряддя в руці. Після численних закликів і попереджень, що залишилися без відповіді, Фрер звелів слюсареві ламати двері. Чоловік сидів на долівці біля унітаза, зігнувши коліна й обхопивши руками голову. Світла в комірці не було. У тісному закутку стояв страшенний сморід.
– Я психіатр, – сказав Фрер, плечем зачиняючи за собою двері. – Вам потрібна допомога?
– Катайте звідсіля.
Фрер присів на одне коліно, намагаючись не втелющитися в калюжу сечі.
– Як вас зовуть?
Мовчання. Чоловік так само стискав долонями голову.
– Ходімо до мого кабінету, – запропонував Фрер і поклав чоловікові руку на плече.
– Катайте, я вам сказав!
У чоловіка вочевидь були проблеми з вимовою. Він дуже шепелявив, наче рясно зрошував слиною кожен промовлений склад. Здригнувшись від дотику, він звів голову. Навіть у пітьмі Фрер побачив його потворне обличчя. Брезкле і виснажене, воно ніби аж перехнябилося і складалося з окремих клаптів, що були зшиті нашвидкуруч поміж собою.
– Підводьтеся, – звелів він.
Чоловік витягнув шию вперед, і все стало зрозуміло. Вона була геть понівечена: криваві садна, ґулі, забої. Просто жах.
– Довіртеся мені, – сказав Фрер, насилу стримуючи відразу.
Ні, це не опіки, подумалося йому, це, напевно, лепра. Страшенна недуга, що з’їдає людину, поступово нівечачи її подобу. Та, примружившись, він збагнув, що помилився: шрами і вавки були несправжні. Той чоловік зібгав шкіру на шиї, а потім склеїв її синтетичним клеєм. Він сам заподіяв собі цю шкоду, щоб люди повірили, що в нього такий тяжкий стан, і поклали до стаціонару. Синдром Мюнхгаузена, виснував психіатр, потім повторив:
– Ходімо.
Чоловік, нарешті, підвівся. Фрер відчинив двері, з полегшенням повертаючись до світла і відносно чистого повітря. Обоє переступили порога вбиральні. Він вийшов з клоаки, та не з жахіття. Цілісіньку годину розмовляв із тим склеєним чоловіком і впевнився у правильності попереднього діагнозу. Той ладен був піти на все, аби лиш його поклали до лікарні й піклувалися про нього. Поки що Фрер послав його до лікарні Пеллеґрена, щоб там узялися до його обличчя та шиї, бо клей уже почав нівечити тіло.
Пів на шосту.
Фрер