вона поїхала, пішов дощ. Мляво, немовби насилу, благословлялося на світ. Вона їхала, і краєвиди знай мінялися за вікном – соснові ліси та діброви поступалися місцем пасовиськам і виноградникам. Нічого не тішило її. Що ще гірше, вона страшенно застудилася: голову наче обценьками стиснуло, в горлі дерло, в носі заклало. Отаке буває, як вештаєшся уночі горами та долинами, обливаючись сльозами…
Із магістралі А62 (може, то була Е05?) вона звернула на шосе Д651, що належало департаментові й провадило на південь. Добре, хоч ферма далеко, то в неї був час на роздуми. Двірники човгали по склу, виконуючи мелодію, що скидалася на похоронний марш. Шлях за стіною дощу ледь було видно. Вона декілька разів повторила собі, що злочинець теж їхав тут, тільки у зворотному напрямку. І віз із собою здобич. Голову в торбі.
Вона поминула Мон-де-Марсан і попрямувала на Вільнев-де-Марсан. Дорогою зупинилася біля аптеки. Накупила ліків. Доліпран. Фервекс. Юмекс. У сусідній пекарні придбала плящину коли без цукру, щоб запити пігулки. І закінчила свою екзекуцію, щедро попирхавши в горло і закапавши носа.
Знову за кермо. Виїжджаючи з міста, вона помітила праворуч дорожнього щита з написом «Ganaderia de Gelda» і попрямувала мокрим прослідком. Хоч куди глянь, не видно було жодного бугая. Та й не дивно. Вона знала, що основний принцип розведення toro bravo полягає в тому, щоб до кориди тримати їх подалі від людей. Щоб вони були якомога лютіші й агресивніші, а головне, гірше підготовлені до зустрічі з матадором.
Узагалі, їй слід було попередити про свій приїзд жандармерію. Нащо кривдити місцеву владу? До того ж вони дали б їй змогу ознайомитися з матеріалами справи. Та вона свідомо воліла провадити розслідування сама, не хотіла, щоб під час розмови з фермером щось давило на неї. «А з дипломатією панькатися будемо потім», – подумала вона собі.
Вона заїхала до вузького входу. Безлисте гілля дерев, що оточувало його, схрещувалося над головою, розтинаючи небо нерівними рисками, від чого воно скидалося на плетиво шпарин. Наприкінці шляху з’явився будинок із фахверковою[11] стіною. Анаїс проїхала ще декілька метрів і зупинилася. Типова ландська ферма. Просторе земляне дворисько з кількома дубами обіч. Дім господаря – темні сволоки, біла глина. Потиньковані дерев’яні прибудови…
Усе вкупі воно справляло шляхетне враження, та заразом віяло від нього тугою і якоюсь непевністю. Мешканці ферми десятки років, якщо не сотні, боролися за виживання, далекі від технічного поступу і сучасних зручностей. Анаїс уявила собі житлові приміщення без центрального опалення і водогону. Вона навмисне уявляла все тяжчим, і при цьому їй було гірко й недобре.
Вона вийшла з авто і попрямувала до хати, напнувши на голову відлогу і намагаючись не вшевкатися в калюжі. Десь загавкав пес. Тхнуло гноєм. Вона постукала у двері. Тиша.
Анаїс ще раз озирнулася. Поміж двома хлівами стало видно arena de tienta. Тут влаштовували пробні бої, та не биків, яких до настання великої днини взагалі не випускали