Інші – ні. І ніхто не може пояснити чому. Може, людські душі відзначаються різною чутливістю? І в одні біль, страх і зло проникають легше, ніж в інші?
Що ж сталося з Анаїс Шатле? То була справді страшенна травма? Чи щось незначне, а вона внаслідок підвищеної чутливості сприйняла його як трагедію?
На вказівнику промайнуло «БІАРРІЦ», і він отямився від роздумів. Він уже прямував уздовж узбережжя. Поминув Бідар і наближався до Ґетарі. Проїхав невеличкий майдан, побачив мур для гри в пелоту і звернув до причалу. Припаркувався за декілька метрів од пристані й пішки попрямував у діл цементним узвозом.
Був приплив. Океан котив буруни за бурунами, штурмуючи темний піщаний берег. Піняве кипіння хвиль наводило на думку про сіру слину, інфіковану якоюсь хворобою. Вода мерехтіла всіма відтінками чорної та брунатно-зеленої барви. Її поверхня скидалася на лискучу зморшкувату шкуру ропухи.
Човен був коло берега, та здорованя у стетсонівському брилі ніде не видно. Фрер зиркнув на годинника. Десята ранку. Рибальські судна з нахиленими до причалу щоглами і згорнутими вітрилами були на місці, та довкола не видно ні душі. Відчинена тільки крамничка, де торгували рибальським причандаллям. Фрер поспитав продавця, і той порадив йому пошукати Бонфіса вдома. Він мешкав у хатині коло берега, десь за кілометр відсіля.
Матіас знову сів в авто. Його охопив невиразний неспокій. Згадалися вчорашні переслідувачі, а також його припущення. Вони з’явилися в його житті разом із Патріком Бонфісом. І цікавилися тим, що міг розповісти йому ковбой. З того він виснував, що йому загрожує небезпека. Та він проґавив найголовніше: якщо небезпека загрожувала йому, то ще дужче загрожувала вона і Патрікові. І навіщо він відпустив його з лікарні? У клініці П’єра Жане, у палаті, пасажир імли був у повній безпеці.
Матіас помітив будиночок, що височів над узбережжям. Він був з бетонних плит, нагорі видніла дерев’яна вивіска у вигляді тунця. Фрер полишив авто біля схилу й рушив до хати, звівши коміра та застромивши руки в кишені. Почав накрапати дощ. Ліворуч стало видно залізницю, що відокремлювала решту хат від океанського узбережжя. Праворуч збігали до моря хащі чагарнику. Приморські сосни, ломикамінь, що цвів жовтими квіточками, яскраво-бузкові зарості вересу – все воно немовби танцювало під акомпанемент вітру.
Він постукав. Тихо. Він знову постукав. І знову нічого. Неспокій переріс у тривогу. Він обійшов довкола хати і глянув у бік моря. І відразу ж усміхнувся. Вони сиділи внизу, під узгір’ям. Патрік Бонфіс умостився на бескиді по-турецькому і лагодив невода. Сільвія, у тій самій куртці, ходила туди-сюди своєю хибкою ходою вздовж берега, який штурмували темні буруни.
За хвилю Фрер погукав Сільвію.
– Що вам треба?
Його тут не чекали. Зненацька він усе збагнув. Жінка все знала. І знала давно. Втеча, що сталася 13 лютого, тільки одна з багатьох.
– Чому ви вчора не сказали мені правди?
– Якої правди?
– Патрік