впала навколішки. Ошелешений, Матіас побачив, що в неї немає півголови. Мозок оголився і парував у холодному повітрі. Наступної миті з її грудей зацебеніла кров. Він обернувся до скелі, де сидів Патрік. Здоровань скоцюрбився, голова його була розтрощена неначе від укусів невідомої звірюки. Дощовик заляпаний червоними цятками. Тієї ж таки миті його груди вибухнули фонтаном бризок, що на тлі похмурого неба здавалися чорними.
За мить, не розумом, а швидше підсвідомістю Фрер збагнув, на що схожа ця сцена – вбивство президента Кеннеді. І тільки потім здогадався: у них стріляють. Із безгучної зброї.
Опустивши очі долі, він побачив, що пісок у нього під ногами здіймається фонтанчиками, яких не можуть збивати дощові краплі. Це кулі. А стріляють із глушником. Імлу і зливу зі свистом прошивав безжалісний смертельний град.
Фрер більше не ставив собі запитань.
Він утікав стежиною до свого авто.
Стрілець був не сам. Другий, напевне, чекав його біля насипу, там, де Фрер покинув своє «вольво». Продираючись чагарями, Матіас звів очі. Нікого. Він хутко озирнувся через плече. З протилежного пагорба, метрів за триста, піщаною стежиною спускався чоловік, розсуваючи тілом кущі. В руках у нього було щось чорне, либонь, пістолет. Снайпер? Чи його помічник? Тієї ж миті з куща біля Фрера бризнуло навсібіч листя і галуззя. То була відповідь на його запитання.
Стрілець помітив його і зловив у приціл.
Фрер рачкував, аж поки опинився у хащах чагарнику. Сосни, ожина, дрік… Він рухався туди навколішки, намагаючись відійти від стежки соснами, ялівцем і колючими батогами ожини. «Треба переповзти від стежки і піднятися по схилу», – думав він. Просувався уперед, обдираючи руки, і силкувся упорядкувати свої думки, та не міг. Увіччю стояло те, що він допіру побачив. Розтрощена голова Сільвії. Розстріляне тіло велетня.
Він виліз із чагарів напроти Бонфісової хати. До «вольво» було метрів із п’ятдесят. Він побіг до авто уздовж залізниці, спотикаючись і мало не ламаючи ніг на жорстві. Чолов’яги з пістолетом він більше не бачив, та й другого, снайпера, теж. Залишалося пробігти декілька метрів, аж лобове скло його авто зазміїлося шпаринами, наче його посипали цукром. Гучно бахнуло колесо. Бризнуло бічне скло.
Фрер упав під соснами, що росли поруч. Легені його роздиралися. Він не розумів, що робить. Чутно було, як кулі цвьохкають довкола авто. До керма йому не дістатися. Може, перебігти за колії, на шосе? Ні, він буде чудовою мішенню для стрільця. Повернутися до берега? Ще гірше. Виходу не було. Ніякого виходу. Був тільки дощ, який періщив по землі, лопотів у листі й дудонів у його гарячкових мізках.
Він несамохіть обернув голову. Чолов’яга з пістолетом допіру виринув із чагарів і біг уздовж колій до нього, не звертаючи уваги на рясну зливу. Авжеж, це той. Один із чоловіків у темному вбранні. Чиновник із густими бровами і лисуватою головою. Він тримав пістолета перед собою і весь час роззирався навсібіч. Фрер здогадався, що його він ще не бачив.
Він присів навпочіпки. Що ж удіяти? По його обличчю