у вас тут нічого, – сказала вона, знову підійшовши до дивана.
– Жартуєте?
Він поставив бляшанки долі. Вони були чорні, у краплях вологи.
– Перепрошую, у мене навіть журнального столика нема.
– Не турбуйтеся.
Фрер по-турецькому сів долі.
– А ви сідайте на дивані, – сказав він.
Анаїс так і вчинила. Вона височіла над ним, немов королева над підданцем. Вони взяли по бляшанці. На склянки обоє не глянули. Цокнулися, дивлячись одне одному в вічі.
– Не знаю, котра година зараз… – пробурмотів він. – Може, ви їсти хочете? У мене, щоправда, нічого такого нема, але…
– Та облиште. Я прийшла до вас відсвяткувати добрі новини.
– З якого приводу?
– Із приводу розслідування.
– То ви не заарештуєте мене?
Вона всміхнулася.
– Я погарячкувала.
– Насправді це я поводився, мов дурник. Треба було вас попередити. Та я тоді думав тільки про мого пацієнта. Про те, що буде добре для нього, розумієте? – Він ковтнув з бляшанки. – То що у вас за новини?
– По-перше, ми впізнали жертву. Безпритульний хлопчина. Їздив по фестивалях рок-музики. Вживав героїн. Бував у Бордо. Убивця впорснув йому дозу концентрованого героїну. І той помер. Потім убивця почав облаштовувати мізансцену. Бичача голова й усе інше…
Фрер уважно слухав її. Досі правильні риси його обличчя виказували певну розгубленість, та вони застигли в зосередженості, коли гостя заговорила про справу.
І тоді Анаїс викинула головного свого козира.
– Ми з’ясували й особу злочинця.
– Що?!
Вона звела руки, щоб погамувати його подив.
– Скажу так: криміналістам пощастило знайти в ямі відбитки пальців, які не належать ні жертві, ні вашому ковбоєві. Ми пропустили їх крізь базу даних і здобули ім’я. Віктор Януш, волоцюга з Марселя. Декілька місяців тому його затримували за бійку.
– Ви знаєте, де він зараз?
– Ще ні. Ми оголосили його в розшук. Отож, знайдемо. За це я не турбуюся. Колеги з Марселя обнишпорять усі нічліжки, всі пункти надання соціальної допомоги, всі доброчинні центри «Еммаус» і всі безплатні їдальні. З’ясуємо, як і коли він прибув до Бордо, та й зловимо його. Колись так затримали дорожнього вбивцю Франсіса Ольма.
Фрер ніби засмутився. Він знай крутив у руках бляшанку з колою, наче намагався вгледіти на її поверхні свій відбиток.
– Що вам про нього відомо? – після мовчанки спитався він.
– Ще нічого. Я чекаю матеріали з Марселя. У нас сьогодні цілий день комп’ютери затиналися. Єдиний справжній ворог сучасної поліції – комп’ютерний глюк.
Психіатр не відреагував на той жарт. Звів очі й цілком серйозно запитав:
– Гадаєте, таку сцену вбивства міг організувати волоцюга?
– Нітрохи. Та ми знайдемо всьому пояснення. Може, Януш тільки співучасник.
– Або свідок.
– Свідок, що спускався до ями? І залишив там сліди? Знаєте, в нас це називається речовими доказами.
– Це