лікарні, сподіваючись хоч крадькома побачити його, Аню чи малюків, що боролися за життя в кувезах. І коли до лікарні їх не допустили, не надавши при цьому жодної інформації, вони почали переслідувати Бенедетту в Мілані, фотографувати, коли вона йшла на роботу і з роботи, підстерігати біля дому. Відтак їм лише вдалося отримати знімок Ґреґоріо, коли той з похмурим обличчям заходив до готелю «Георг П’ятий», повернувшись узяти деякий одяг. З жодних інших причин він не полишав Аню в лікарні. Їм надали кімнату в пологовому відділенні, в якій вони фактично жили, кожну годину проводячи в палаті інтенсивної терапії новонароджених зі своїми малятами, спостерігаючи за призначеними їм процедурами, стежачи, як розкриваються й закриваються крихітні долоньки, розтискаються пальчики. Двійнята й досі мали недорозвинені легені та проблеми із серцем і перебували під постійним ризиком. І перед лицем можливої втрати одного з них чи навіть їх обох Аня миттєво подорослішала. Вона сиділа поряд, не змикаючи сумних очей, а пізно ввечері, після годин відвідування, молилася за дітей у лікарняній каплиці. Ґреґоріо постійно був поряд. Він перетворився на люблячого батька, яким ніколи в житті не був, і відданого чоловіка, яким мав би бути для своєї дружини. Мука, якої зазнавали вони двоє, з кожним днем все більше прив’язувала його до Ані. Він досі збирався повернутися до Бенедетти, але не уявляв коли і жодного разу не казав про це дівчині, зважаючи на постійний жах, який вони переживали.
Спочатку він намагався частіше телефонувати Бенедетті, але кожен новий день поставав як проблема, що потребувала вирішення, як перешкода, яку мали долати малюки. Двійню назвали Клаудія і Антоніо, і Ґреґоріо наполіг, щоб лікарняний священик охрестив їх, що також просочилося у пресу. Коли Бенедетта прочитала це, їй стало зле. Тепер Ґреґоріо мав ціле життя окремо від неї, з двома дітьми і жінкою, яка взагалі ніколи не повинна була трапитися на його шляху. І щоразу, як він телефонував їй, усе, про що він міг говорити, – це Аня і малюки, ув’язнені у стінах паризької лікарні. Більше нікого у його всесвіті не існувало. Бенедетту почали жахати його дзвінки. Усе ж він постійно обіцяв повернутися до неї, як тільки зможе, що тепер здавалося далеким майбутнім. Ймовірно, найближчими місяцями цього не станеться. Зараз він ніс відповідальність за Аню й малюків. Хтось сказав би, що це благородно з його боку, але він мав дружину в Мілані, якій клявся у коханні і яку, з його слів, не хотів втрачати.
А тим часом Бенедетта намагалася самотужки впоратися з веденням бізнесу, тривогою обох родин і папараці, що осадили її в Мілані. Минули тижні від народження двійнят, а преса й досі переслідувала її і друкувала фотографії її засмученого обличчя, бо не могли дістати фотографій Ґреґоріо, Ані чи малюків.
Родина Ґреґоріо була засмучена не менше за її власну, читаючи ці історії. Його батько був розгніваний на нього, а мати щодня телефонувала Бенедетті, бажаючи знати, коли він повернеться додому, і все, що могла відповісти на це Бенедетта, що гадки не має. Стан малюків трохи покращився порівняно з тим, в якому вони народилися,