Шарлотта була найбільш консервативною в родині й завжди заперечувала проти сумнівного вигляду друзів-митців молодшого брата і самого способу його життя. Вона навіть звинувачувала матір в богемності й очікувала, що та належно вдягатиметься для вечері, коли Шанталь приїздила відвідувати її в Гонконзі. Поль же засвоїв кожен аспект життя у Сполучених Штатах, не на жарт захопившись бодібілдингом і важкими тренуваннями, а ще він роками був веганом. Він завжди повчав матір щодо її дієти і завжди, коли вона бувала в Лос-Анджелесі, водив із собою до спортзалу займатися кардіотренуванням і пілатесом. Вона розповідала Жану-Філіпу, що останнього разу це ледь не вбило її, і попереджала про божевільні захоплення, яких можуть нахапатися його діти, коли підростуть. Але вона трималася молодчиною і завжди видихала з полегшенням, коли поверталася додому і знов могла робити, що хоче, їсти, що хоче, одягатися, як їй подобається, і час від часу навіть курити, якщо їй так хотілося. Єдиною перевагою самотнього життя було те, що вона сама обирала, що їй робити. Але то була вкрай незначна компенсація за те, що вона так мало бачила своїх дітей.
Коли ввечері в неділю Шанталь покидала Берлін, вона вже встигла наповнити холодильник Еріка його улюбленою їжею, замінити всі перегорілі лампочки у квартирі, прибрати в ній, як тільки могла, відремонтувати дві полиці в його студії за допомогою набору інструментів, замінити розбиту лампу, поводити його по улюблених ресторанах, нагодувавши вдосталь, і провести досить часу з його новою дівчиною, аби краще пізнати її, хоча б поверхово. У суботу вони разом пішли до «Гамбурґер Бангоф», одного з улюблених музеїв Шанталь. Еріку з Анналізою там теж сподобалося.
В аеропорту вона пригорнула його й міцно обійняла на прощання. Всіма силами вона стримувала сльози, аби Ерік не здогадався, як тяжко вона сумуватиме за ним найближчими днями. Час, проведений разом із ним, був для неї дорогоцінним, і так було завжди. З важким серцем вона сідала на літак до Парижа.
Коли літак знявся у повітря, вона сиділа і скорботним поглядом дивилася з вікна на Берлін, що танув унизу. І досі тужила за сином, коли приземлилася в Парижі й пішла отримувати свій багаж. З набором інструментів її валіза важила ледь не тону, але Шанталь завжди раділа, що захопила його. Щоразу, як вона відвідувала Еріка, цей набір ставав їй у пригоді. А ще вона зробила десятки фотографій сина на свій телефон і збиралася роздрукувати їх, вставити в рамки і розвісити у вітальні, коли повернеться додому. Вона завжди так робила після відвідин когось зі своїх дітей – наче намагалася сама собі довести, що вони досі існують, навіть якщо вона більше не бачила їх щодня.
Вона саме знімала валізу з конвеєрної стрічки аеропорту, коли наштовхнулася на людину, що стояла позаду. Жінка обернулась, щоб вибачитись, і опинилася віч-на-віч із чоловіком, який запускав ліхтарики і якого вона бачила в «Бон-Марше», коли купувала їжу для Еріка. Побачивши її, чоловік здивувався не менше і запропонував піднести її валізу, принаймні доки