палички. Ця риба й жива не дуже приємна на вигляд, а висушена, зморщена й почорніла від диму вона скидалася на якусь лиходійну шаманську ляльку, яку скрутило в дивному відразливому танці. Продавалися й величезні паки полотна, серед якого траплялося й завезене з Англії, дуже яскраво розфарбоване, що так до вподоби африканцям. Більш приємними на око були плетива місцевої роботи, щільні й м’які. Поміж цих клаптів яскравої донезмоги тканини лежала всяка всячина: яйця, курчата в бамбукових кошиках, зелений перець, капуста, картопля, цукрова тростина, здоровенні криваві шматки м’яса, велетенські очеретяні щури, ретельно випатрані й підвішені на мотузочках, глиняні горщики й плетені з тростини кошелі, стільці з дерева іроко, голки, порох, кукурудзяне пиво, капкани, плоди манго й папайї, клізми, лимони, тубільне взуття, прегарні торбинки з волокон рафії, цвяхи, кресала, карбід і проносне, заступи й леопардові шкури, мешти з парусини, повстяні капелюхи, пальмове вино в калебасах, ядра кокосового горіха й арахіс у старих бляшанках з-під гасу.
Люди на базарі відзначалися таким самим розмаїттям і так само викликали цікавість, як і виставлені на продаж товари. Тут можна було зустріти представників народу хауса в блискучих білих шатах і маленьких, теж білих, шапочках-ярмулках, місцевих вождів у строкатому вбранні й щедро гаптованих шапках із китицями. Були тут і погани з віддалених гірських сіл, одягу на них не було ніякого, окрім клаптя брудної шкіри, пов’язаного довкола стегон; зуби вони мали заточені, а лиця розтатуйовані. Для них це селище було наче велелюдним містом, а цього торжка вони, либонь, чекали весь рік як щонайбільшої розваги. Вони несамовито сперечалися, розмахуючи руками, штовхаючи один одного, а їхні темні очі зблискували захватом, коли горяни бачили щось на кшталт ямсу або очеретяних щурів. Іноді вони збирались у невеличкі купки й безнадійно позирали пожадливими очима на височенні стоси різнобарвного полотна, сновигаючи довкола них, щоб краще роздивитися всю цю недосяжну розкіш.
Моїх найманих робітників і шофера засмоктало в галасливий вир натовпу, наче мурах у бляшанку з патокою, і я лишився сам серед цього юрмища людей. Поблукавши трохи, я вирішив познімати мешканців гірських сіл, дістав фотоапарат і взявся налаштовувати різкість. Який тут зчинився шарварок! Горяни всі як один покидали свої товари й манаття і, дико репетуючи, кинулися до найближчого сховку. Я спантеличився, адже африканці фотографуються залюбки, і запитав у хауса, який стояв поряд, що ж такого сталося. Почув цікаве пояснення: погани вочевидь знали, що таке фотоапарат, і знали, що коли його спрямувати на людину, потім виходить її зображення. Вони, одначе, були твердо переконані, що з кожною світлиною фотографу переходить якась частинка душі того, кого він фотографує, і якщо світлин зробити багато, то можна повністю підкорити людину своїй волі. Ось вам чудовий приклад, як осучаснюється чаклунство: за давніх часів, щоб здобути владу над жертвою, треба було дістати пасмо її волосся чи обрізки нігтів, нині ж для цього, очевидно, придасться і фотокартка. Та, попри небажання горян позувати, я таки спромігся