і приносив листянок до неї. Якось, коли ропухи забрели занадто далеко, я не почув, що мавпочка кликала мене. Невдовзі повернувшись, я побачив, що Балерина нетямилася на прив’язі й несамовито верещала, а листянок ніде не було видно. Я відв’язав мавпочку, і вона одразу ж повела мене в густі чагарі за садом. Дуже швидко вона знайшла там утікачок і припала до них, голосно муркочучи від радості.
Балерина страшенно полюбила цих товстуль. Що то було за зворушливе видовище, коли вона палко вітала їх уранці, ніжно гладила й поплескувала! Як вона непокоїлася, коли вони відходили задалеко! Не могла вона тільки збагнути, чому в ропух, на відміну від мавп, немає хутра. Вона торкалася пальцями їхньої гладенької шкіри, намагаючись розгорнути шерсть, якої не було, а на її чорненькому писочку з’являвся стурбований вираз. Часом вона нахилялася й бралася дбайливо вилизувати ропухам спинки. Урешті-решт, їхня безволоса шкіра припинила турбувати мавпочку, і вона почала ставитися до ропух ніжно, наче до власних дитинчат. Ропухи, схоже, теж по-своєму прихилилися до мавпочки, хоч вона часом і принижувала їхню гідність, а це було їм не до вподоби. Пригадую, як одного разу вранці я скупав їх обох, що дуже їх утішило, а дорогою додому до їхніх мокрих животиків поналипало дрібне галуззя й кім’яшки землі. Це занепокоїло Балерину, адже вона хотіла, щоб її улюблениці були чистенькі й охайні. Коли я прийшов подивитися на них, мавпочка сиділа на осонні, задні лапи поклавши, мовби на ослінчик, на одну з ропух, а передньою тримаючи другу, яка щонайпринизливіше теліпалася в повітрі. Листянка поволі оберталася, а Балерина тим часом сумлінно збирала з неї всяке сміття, щебетала й попискувала, щось пояснюючи. Упоравшись з однією ропухою, мавпочка поставила її, вкрай пригнічену, на землю, а потім підняла в повітря її товаришку і змусила пережити таке саме приниження. Бідолашні листянки не мали жодної можливості лишатися зверхніми й набундюченими, коли Балерина була поруч.
Розділ другий
Гончаки Бафуту
Для ловів різноманітних представників бафутської фауни на додачу до чотирьох мисливців, яких прислав мені фон, я винайняв зграю з шести сухоребрих і незграбних дворняг. Як запевнили мене їхні власники, кращих мисливських собак годі відшукати в усій Західній Африці. Це недоладне зборисько людей і собак я прозвав «гончаками Бафуту». Хоча мисливці й не розуміли, що значить це найменування, але дуже ним запишалися. Одного разу я чув, як мисливець, сперечаючись із сусідом, голосно й обурено заявив: «Ти на мене так не кричи, мій друже! Не знаєш хіба: я – гончак Бафуту»!
Полювали ми так: ішли кудись віддалік, на згір’я чи в долини, і зупинялися, де трава й чагарі росли густіше. Там, у потрібному місці, ми півколом ставили сіті, а потім, разом із собаками, прочісували зарості й заганяли в сіті все, що тільки нам траплялося. У кожного пса на шиї висіло невеличке дерев’яне калатальце, щоб, коли вся зграя зникала у високій траві, ми завдяки голосному торохтінню тих цяцьок