пихи: ропуха немовби дещо зневажливо посміхається; такий вираз я бачив ще тільки в однієї тварини – верблюда. Додайте сюди ще повільну, бундючну ходу, звичку щодва-три кроки присідати й дивитися на вас із якоюсь жалісливою зневагою, і ви зрозумієте, що чванькуватішої істоти годі знайти.
Обидві мої листянки сиділи поруч на дні вимощеного свіжою травичкою кошика і спопеляли мене презирливим поглядом. Я нахилив кошик, і вони перевальцем вилізли на підлогу, сповнені обурення, гонорові – достоту два лорд-мери, яких випадково замкнули в громадській вбиральні. Ропухи прочалапали футів зо три, а тоді, очевидно, геть виснажившись, присіли, злегка ковтаючи ротом повітря. Хвилин десять вони пильно розглядали мене з відразою, яка, здається, дедалі зростала. Потім одна з них відійшла вбік і врешті присіла під ніжкою стола, мабуть, помилково гадаючи, що це стовбур дерева. Друга ропуха дивилася на мене, ретельно оцінюючи, чого я вартий, а коли врешті дійшла висновку – той виявився таким невтішним, що ропуху знудило напівперетравленими рештками коника-стрибунця й двох метеликів. Після цього вона поглянула на мене страдницьки і докірливо й подалася до своєї товаришки, що сиділа коло ніжки стола.
У мене не знайшлося підхожої для них клітки, тож ропухам перші кілька днів довелося провести замкненими в моїй спальні. Там вони неквапно й замислено походжали по долівці або ж сиділи нерухомо під ліжком, втупившись очима в одну точку, і неабияк потішали мене свою поведінкою. Минуло кілька годин мого знайомства зі своїми товстенькими співмешканками – і я усвідомив, що глибоко помилявся, адже вони були зовсім не такі пихаті й зарозумілі, як удавали. Насправді ж це сором’язливі тваринки, що легко ніяковіють і не мають ані краплини самовпевненості. Я підозрюю, що вони страждають на глибокий і невиліковний комплекс меншовартості і що їхній нестерпно зверхній вигляд – лише спроба приховати від світу жахливу правду: ці товстулі анітрохи не вірять у себе. Я цілком випадково довідався про це першого ж вечора. Я занотовував їхнє забарвлення, а ропухи тим часом сиділи коло моїх ніг з таким виглядом, ніби обмірковували, що слід записати про себе в родовідну книгу перів. Я захотів детальніше оглянути задню частину їхнього тіла, тож нахилився й двома пальцями підійняв одну ропуху, тримаючи її попід передніми лапками так, що тваринка теліпалася в повітрі геть жалюгідно й неповажно. Обурена таким поводженням, ропуха голосно закавкала й захвицала товстими задніми лапками. Але від мене їй було не випручатися, тож довелося теліпатися в повітрі, доки я не скінчив її оглядати. Коли я врешті-решт посадив її на підлогу біля товаришки, це вже була зовсім інша ропуха. Куди поділася аристократична пиха: переді мною було принижене й знеславлене земноводне. Тваринка, засмучена й зніяковіла, припала до землі, тривожно кліпаючи великими очима. Здавалося, вона ось-ось заплаче. Це перетворення було таке раптове й таке цілковите, що лишалося тільки дивуватися, і я, хоч це було доволі безглуздо, почувався винним через те, що завдав їй такої ганьби. Щоб хоч якось урівняти стан