Гетьманату: набутки і втрати визвольних змагань
Характерною особливістю політико-адміністративного поділу Української козацько-гетьманської держави було те, що він дублював іррегулярну структуру козацького війська: територіальні одиниці – полки, сотні, курені – відповідали ієрархії відповідних бойових підрозділів, забезпечуючи в цей спосіб максимально швидку мобілізацію козацького стану та злагодженість його бойових дій. Зауважмо, що така політико-адміністративна організація не була козацьким новотвором, оскільки територіальний поділ середньовічного суспільства, зазвичай, відштовхувався саме від потреб оперативної мобілізації збройного люду. Зокрема, мобілізаційний принцип використовувався і при організації повітово-воєводської структури Великого князівства Литовського та Корони Польської.
Новаторський підхід Богдана Хмельницького при закладенні нової адміністративної структури на українських землях полягав у тому, що козацькі полки й сотні мали значно менші території, ніж воєводства й повіти Речі Посполитої, а тому адміністративним органам було легше ними управляти. Перевага нової адміністративної мережі проявлялася хоч би в тому, що накази гетьманського уряду з Чигирина швидко доходили до місцевих урядників. Адже, скажімо, на теренах одного лише Київського воєводства часів Речі Посполитої постало ціле гроно полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Паволоцький, Корсунський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Полтавський, Миргородський. І це не беручи до уваги північну й західну частину воєводства, де короткий час існували Овруцький, Чорнобильський, Звягельський та Любартівський полки.
Важливим є й те, що при становленні полково-сотенного устрою Української козацької держави було використано досвід функціонування реєстрових козацьких полків, які з середини 1620-х років існували на півдні Київського воєводства з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах. Трохи згодом, у першій половині 30-х років XVІІ ст., відбувається становлення Полтавського, Миргородського, Лубенського і Яблунівського полків.
З початком революції середини XVІІ ст. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво інтенсифікуються і виходять далеко за межі традиційно «козацьких» районів. Уже впродовж літа 1648 р. створюються полки на Лівобережній Україні, Чернігівщині та Брацлавщині, а восени – у північній частині Правобережжя (Київське воєводство), південно-східній Волині, східній і центральній частині Подільського воєводства й навіть на півдні Галицької землі Руського воєводства.
Зважаючи на фактичний стан справ, гетьманський уряд на переговорах із владою Речі Посполитої під Зборовом улітку 1649 р. ставив вимогу про визнання королем права Війська Запорозького на такі межі поширення козацької влади: «почавши від Дністра, Бирлинців, Бару, по старий Костянтинів, по Случ і за Случ, де впадає Прип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, від Любеча