із собою цілі хмари пилку, і це неабияк позначилося на його диханні, однак мер вирішив не повертатися до лікарні вже втретє за рік.
Його найближчий суперник наступав йому на п’яти за кожної слушної нагоди, тому він був переконаний, що скасовані зустрічі цього дня так просто йому не минуться.
Відчувши, як зростає напруження, мер опустив вікно й запалив цигарку. Для нього вже давно не було іронії в тому, що портсигар лежав у тій самій кишені, що й інгалятори, особливо після того, як йому так успішно вдалося скоротити кількість цигарок, викурених упродовж дня. Здалеку до нього долинули сирени, і мер був спантеличений, коли зрозумів, що це їдуть по його душу.
Поруч із ним зупинилася патрульна машина, і з неї вийшов поліціянт у формі, щоб коротко переговорити з водієм. Через тридцять секунд вони вже прямували до відділка, не прискорюючись лише на світлофорах та автобусних смугах. Мер молився лише про те, щоб ніхто не знімав цю безглузду надмірну реакцію, адже його доволі впізнаваний «мерседес» із обох боків оточили ще дві поліційні машини.
Мер опустився на сидінні трохи нижче, спостерігаючи за тим, як замість просторих будинків з’являються компактні офісні блоки, помітивши, що клята безкінечна гонитва за простором поступово затьмарює небо.
Розділ 4
Субота, 28 червня, 2014 [7.19]
Едмундс був майже впевнений, що в Південному парку Бакстер точно зачепила і скинула когось із велосипеда. А коли вони мчали вздовж річки зустрічною смугою, майже влетівши в натовп пішоходів, які намагалися перейти вулицю від станції метро «Темпл», змусивши їх вилаятися, Едмундс просто заплющив очі.
На «ауді» Бакстер за передньою решіткою ховалися блакитні вогні, майже непомітні, коли вимкнені, а враховуючи численні аварійні ситуації, були не надто помітнішими й увімкнуті. Коли Бакстер повернулася на свою смугу, щоб улитися до потоку транспорту, Едмундс відпустив дверну ручку, за яку міцно вхопився до цього. Упродовж короткочасного затишшя ревіння двигуна, яке дозволило їм не врізатися у зад автобуса, він зрозумів, що у нього дзвонить телефон. На екрані з’явилося фото Тіа – привабливої темношкірої дівчини, віком трохи за двадцять.
– Привіт, люба, усе гаразд? – прокричав він у телефон.
– Привіт. Ти зник посеред ночі, а потім усі ті повідомлення в новинах… Я просто хотіла переконатися, що з тобою все гаразд.
– Зараз не найкращий час для розмов, Ті. Можеш передзвонити трохи пізніше?
Голос Тіа прозвучав пригнічено:
– Авжеж. А ти зможеш купити молока, коли повертатимешся ввечері додому?
Едмундс витягнув свій записник і зробив помітку під визначенням тетродоксину.
– А ще кілька бургерів з яловичиною, – додала вона.
– Ти ж вегетаріанка!
– Бургери! – відрізала Тіа.
Він додав їх до списку покупок.
– Нутелла.
– Що, заради Бога, ти готуєш? – запитав він.
Бакстер глянула на Едмундса, який не по-чоловічому широко розплющив очі від страху. Вона знову звернула погляд на дорогу