вже і вдома сказав, – підступає парубок.
– Нащо казав? – стенала плечима дівчина. – Я ж за тебе не піду.
– Чому? – допитувався Карпо. – У мого батька воли й коні…
– І в мого батька воли, – посміхалася Пріся. Сумно так посміхалася. – І коні.
Що вже злагідна була, а тут – ні, й слухати нічого не хоче.
Зрозумів Карпо, що осоромить дівчина – піднесе гарбуза. Та й почав насміхатися над її вродою. Тільки вийде та на вулицю, а він голосно: «Прісе, а почім твій батько рум’яна купував на ярмарку?» Або підійде, нахилиться до самого дівочого личка: «Таки сажа на бровах, а я думав, не намальовані». Багато хто підсміюється, а в Прісі сльози на очах. А одного разу, коли прочув, скільки хлопців збираються старостів до Прісі засилати, давай сміятися, що й коса в неї несправжня, а не тільки брови та рум’янець. А тут саме на мороз береться, вода в озері по берегах зашерхла. Глянула дівчина на того парубка, а потім зняла свитку, ступила до берега, присіла, льодок скраєчку пробила, набрала в пригорщі води і давай умиватися. Умивається, умивається, а тоді підвелася і стала перед Карпом, а лице аж сяє красою після крижаного вмивання. Усі затихли, чудуються, а Карпо зніяковів, дістає хусточку з кишені та й Прісі подає: «Утрися, – мовляв, – щоб не замерзла». Пріся тільки глянула зневажливо й мовчки розплітає косу. А вітер шарпає довге волосся, шарпає, наче хоче по світу рознести дівочу красу.
Отак і стояла, поки Яків не підійшов, парубок тихий, непримітний. Тільки як на сопілці заграє – птиця на деревах затихає. Так уже та сопілка вищебетує, так співає, наче Бог зна, яка душа в того парубка. Зняв із себе Яків бекешу, накинув на плечі дівчині, а Карпові щось сказав на вухо. Карпо спаленів, смикнувся, але не підняв руки на того парубка, тільки крутнувся від нього, аж хромові чоботи рипнули. І довго Карпа потому не бачили. І сватів до Прісі він не засилав. А Яків заслав. Аби ж лише він, а то ще троє старостів прийшли до хати. Розгубився батько дівчини, не знає, що кому казати. До Прісі, а вона сльозами умивається: старостів повна хата, а від того немає, кому не тільки рушник вишила, а й сорочку із тонкого полотна.
Що вже доброю людиною був Іван Піпкун, а тут гримнув на дочку, яка не може дати ради своєму серцю. «Знаю, кого виглядаєш. Тільки даремно виглядаєш. – А тоді лагідніше: – Не прийде він. Я від батька його чув – засилають сватів до панського управителя дочки». Зойкнула Пріся, на лиці змінилася. Постояла, постояла, а потім за рушники – і вийшла зі світлиці. Обвела поглядом старостів і перев’язала тих, що від Якова, сопілкаря непоказного.
Усі з несподіванки тільки хавкають, бо не було в парубка ні волів, ні коней, ще й сімеєчка, як у нашого Омелечка: братів менших четверо, а матері немає – померла за останнім синочком. У хаті стара баба порається та майбутній Прісін свекор хазяйнує зі старшим Яковом.
Пошкодував батько, заплакала мати, але що зробиш – через долю не перескочиш. А село гуде – утопила донька багатія голівоньку в лихую годиноньку. Один Карпо радіє та свого чорного коня по загривку поляскує. Той кінь