розбійник у дорогому одязі роззирається й каже: «Браття, здається, ми тут не самі». Євгаш – дьору. Де там! Обступили його розбійники й навіть ні про що не питають, лише дивляться. Упав Сиротій на коліна, проситься. Ті ніби й не чують – між собою радяться, де стратити, щоб не коло скарбу. А вже темніти почало. Старший каже: «Зв’яжіть – і до дерева. Завтра заберемо із собою, а там дорогою побачимо, куди його подіти».
Розпалили вогнище й копають. Вони копають, а Євгаш молиться. Отак усю нічку й молився.
Знесилились розбійники, лягли відпочити. І бачить Євгаш: наче світло сходить із того місця, де яма викопана. Щоб злякатися – ні. Чого йому лякатися – йому вже хоч круть-верть, хоч верть-круть… Тільки потеплішало від світла. Але недовго те було. Прокинулись розбійники, роздивляються, що викопали. А тоді стягли золото із воза – і в ту яму. Аж земля гойднулася під ногами у Євгаша. Давай вони яму закопувати. Кидають землю, кидають, а тоді постануть і дивуються, бо скільки звергли землі, а яма наче глибшає. Дехто вже й озиратися став тривожно. Але старший, видно, отаман прикрикнув. Скинули всю землю, що накопали, а далі не знають, що робити – яма глибшає і глибшає. Потім почала вода набиратися в ямі. А потім булькнуло так – аж луна пішла на весь ліс, і все ще глибше провалилося.
Розбійники не знають, що їм далі робити: чи золото рятувати, чи себе. Радяться між собою – не так радяться, як уже сваряться, мовляв, пропало золото і стільки їхнього труда. Євгаш тоді й обізвався, розповів їм, що бачив, коли вони позасинали. Отаман вихопив шаблю й тут же хотів стратити Сиротія, але той, що в дорогому вбранні, зупинив. Каже: «Неспроста цьому чоловікові світло явилося. І золото не втрачено – гора його забрала до часу. На своїй землі, а не десь… Нехай собі йде та мовчить про те, що чув і що бачив. Ми повернемось і всю гору перекопаємо, як треба буде. Поклянися, – каже, – найдорожчим, що в тебе є». Євгаш і поклявся сином своїм єдиним. Ще й пообіцяв, що коли-не-коли приходитиме сюди, аби ця місцина не загубилася. Тільки даремно обіцяв. І без нього сторожі були. Уже як виходив із лісу, побачив жінку в полотняній сорочці й босу. Здивувався, бо стара Явдоха, далека родичка, давно хворіла і з постелі не вставала.
Стоїть Сиротій, дивиться на бабу, а потім ніби щось у груди штовхнуло, він перехрестився, уклонився Явдосі й питає: «Куди це ви, паніматко, йдете?»
Жінка показала рукою на гору: «Іду, – каже, – теє золото стерегти». Отетерів Євгаш, а тоді дивиться, що баба по землі ступає, а трава під ногами не вминається. Він і зрозумів усе. Уже як у село прийшов, почув, що Явдоха померла.
Мовчав Євгаш, нікому й словечка, тільки раз на рік навідувався туди, обгородив яму, ще й дашок зробив, як над колодязем. Але води звідти ніхто не пив, а так люди підходили подивитися, було, й гукали, кому дуже кортіло почути своє відлуння аж із-під самої землі.
с. Красилівка, 15–21 лютого 2015 р.
Криниця-чарівниця
Настав час помирати Євгашу. Покликав Євгаш сина і все йому розповів. І не втаїв, що ним поклявся – прощення попросив.