де Архип золото знайшов, – і назавтра всі до криниці. Тільки марно копали. Ніхто й мідяка не знайшов. Та село забагатіло. У кожного воли у дворі, а в кого й коні. І хата не з лози плетена – хоч і маленька, але з дерева.
…Тепер тут тільки Хозарське озеро й вікова липа на його березі. Та ще туга людська, яку розносить вітер по дворищах уже півстоліття і ніяк не рознесе.
с. Красилівка, 21 лютого – 19 березня 2015 р.
Панська липа
Щоб ви знали, та криниця й досі стоїть, під саменькою Матвієвою горою. І на Казанську там правилося, вода освячувалася. Чи ні? От не згадаю, хоча й сама не раз пила з тієї криниці, не раз цілувала хрест з іконою, пов’язаний вишиваним рушником. Хрест великий, а я маленька, і моя баба Пріся піднімала мене до ікони.
Скільки люду з усіх усюд перебували коло криниці, й кажуть, що багато хто зцілювався. Тільки та маленька дівчинка так і понесла по життю незагоєну муку.
Але хіба ж про неї казка! Ні, казка про панночку, яка не ходила ногами. Чужу панночку. Там – диво… Такої в наших краях ніхто тоді й не бачив. Де б вони бачили, як ту панночку привезли чи не з самої Московії. Брехати не буду – звідки, але говорила вона не по-нашому, і всі, хто з нею приїхав, по-чужому балакали. А приїхали дорогою каретою із супроводом на конях. Селом не їхали, а відразу, як спустилися з гори, то низом, попід болотом, і подалися до криниці – видно, хтось знаючий дорогу показував. Та що там її показувати, як вона наїжджена і взимку, і влітку.
А вже тоді в нашому селі церква стояла. І батюшка свій був. Не свій, правда, а прислали десь із єпархії. Такі чутки ходили, що заслали його за якусь провину. За яку – нехай уже історики дошукуються, а я так думаю, що був сей чоловік із декабристів Чернігівського піхотного полку, що повстав проти російського царя Миколи І. Бо, казали, такий той батюшка грамотний, і з лиця… ну тобі ікона писана. Сумний тільки й мовчазний, наче на душі своїй щось важке носив. З нашими людьми не дуже знався, хоча й безвиїзно жив у селі. І до панства не тулився. Чи то вони його цуралися?..
Ну от приїхали під Матвієву гору. Роззирається батько дівчини, дивується, бо точно така місцина йому наснилася. Точно явір такий. І хрест. А головне – сама криниця, до якої посилав той чоловік, що наснився. І не просто чоловік, а батюшка дивний, більше на князя схожий, тільки в підряснику. Став пан на коліна – дарма що пан, а перед Богом усі рівні.
Але біда – хвору доньку не можуть винести з карети, хоч криком кричи. Вона й кричала, тільки-но слуга пробував підняти її з сидіння. І батько пробував – кричить, аж коні лякаються. Що тут робити? Хтось із супроводу каже, що батюшку треба погукати, щоб молебень відслужив. Пан і сам про це подумав, та тільки ж де тут його шукати, як усе кругом чуже? Таки виправив у Сивки двох слуг на конях. Ті швидко допиталися до батюшки, правда, й вони здивувалися, коли його побачили. І кланялися низесенько, наче вельможі великому.
Батюшка взяв у когось підводу, посадив ще й дяка. А коли під’їжджали до криниці, чогось так розхвилювався, що й віжки не міг у руках