на мене, вся їжа тут на півдні Іспанії дуже важко перетравлюється.
– Мені прикро, – його блакитні очі спинились на її череві, немов метелик, що сів на квітку.
Протягом останніх кількох років моя мати схудла. Вона всихала й наче стала нижчою, бо її сукня, яка колись сягала колін, зараз спадала трохи вище литок. Я нагадувала собі, що коли вона почала старіти, була привабливою. Її волосся, завжди зібране на потилиці й заколоте шпилькою, було єдиним, на що вона не шкодувала коштів. Раз на три місяці, коли показувалася сивина, модний перукар-колорист, жінка із поголеною головою, загортала його у фольгу й фарбувала у світлий відтінок. Вона пропонувала мені вчинити так само з моїми непокірними чорними кучерями, які закручувалися щоразу, коли намокнуть під дощем, що траплялося часто.
Я вбачала в тому, що перукарка поголилася, ритуал, у якому я не можу брати участі. Колись я спитала її, може, вона ставилася до свого волосся як до тягаря минулого, а гоління стало кроком назустріч майбутньому, як в індійській культурі, але вона відповіла (тримаючи шмат фольги в роті), що поголила волосся, бо так менше клопоту. «Вага мого волосся для мене – найменший тягар».
– Софіє Ірино, сідайте-но тут. – Ґомес поляскав долонею по стільцю навпроти свого комп’ютера. Він по-панібратськи назвав мене на ім’я так, як зазначено в паспорті. Коли я сіла, де мені показали, він повернув до мене монітор, аби показати чорно-біле зображення на дисплеї з іменем моєї матері на ньому: Р. Б. ПАПАСТЕРҐІАДІС (Ж).
Тепер він стояв за моєю спиною. Я чула гіркуватий трав’яний аромат від мила, яким він мив руки. Мабуть, то шавлія.
– Ви дивитесь на високоякісний рентгенівський знімок спинного мозку вашої матері. Це вигляд ззаду.
– Так, – відповіла я. – Я просила лікарів з Британії переслати його вам. Він уже старий.
– Звісно, ми самі зробимо рентген і порівняємо. Ми шукатимемо порушення, щось незвичне. – Він забрав палець з дисплея й натиснув на маленьку кнопочку на сірому радіо, що стояло на його столі. – Даруйте, – мовив він, – хочу послухати, як там справи з програмою затягування пасків.
Ми послухали випуск новин іспанською, а Ґомес раз по раз коментував, називаючи нам ім’я іспанського фінансового експерта, який говорить по радіо. Коли Роуз насупилася, немов хотіла спитати, що відбувається, – невже він справді лікар? – Ґомес осяяв нас своєю золотою усмішкою:
– Так, я справді лікар, пані Папастерґіадіс. Я прагну цілий ранок разом з вами аналізувати ваше лікування. Звісно, у мене є певні дані, але я хочу, щоб ви самі мені сказали, до яких ліків ви звикли, а які можете облишити. До речі, вас утішить, що за прогнозом погоди в Іспанії здебільшого буде сухо і сонячно.
Роуз заворушилась у візку:
– Принесіть мені склянку води, будь ласка.
– Чудово. – Він підійшов до рукомийника, наповнив пластиковий стаканчик і приніс їй.
– Проточну воду пити безпечно?
– О, певна річ.
Я спостерігала за тим, як мати відсьорбує білувату, як хмарина, воду. Це правильна вода? Ґомес попросив її висунути язика.
– Язика? Навіщо?
– Язик