Та насправді вона просто мала рацію. Утім, правда полягала й у тому, що це були все-таки припущення. Вітні аж ніяк не могла знати напевне, що станеться з тими фірмами на Уолл-стрит, або передбачити розмір їхніх втрат на субстандартному іпотечному ринку. Самі гендиректори цього не знали. «Або так і є, або всі вони брешуть, – сказала вона, – та я припускаю, що вони просто не знають».
Очевидно те, що Мередіт Вітні не потопила Уолл-стрит. Вона лиш дуже чітко й голосно висловила думку, яка збурила суспільство більше, ніж, скажімо, численні кампанії різноманітних генеральних прокурорів Нью-Йорка проти корупції Уолл-стрит. Якби звичайні скандали могли зруйнувати великі банки Уолл-стрит, то ці установи вже давно зникли б. Вітні не стверджувала, що банки Уолл-стрит корумповані. Вона говорила, що вони дурні. Люди, чия робота полягала в тому, щоб правильно вкладати чужі капітали, явно не знали, як упоратися зі своїми власними.
Зізнаюся, тоді в мене виникла думка: «Якби я тільки залишився там, то саме таку катастрофу й міг би спричинити». Особи, замішані в бучі Citigroup, були тими самими людьми, з якими я працював у Salomon Brothers. Дехто навіть відвідував мої тренінги в Salomon Brothers. У якийсь момент я більше не зміг себе стримувати й зателефонував Мередіт Вітні. Це сталося в березні 2008-го, незадовго перед крахом Bear Stearns, коли було ще не відомо, чим усе закінчиться. Я подумав, що коли вона має рацію, то саме зараз випадає чудова нагода повернути фінансовий світ до скрині, з якої він утік на початку 1980-х. Мені було цікаво, наскільки вона на цьому знається, а ще я хотів зрозуміти, звідки з’явилася ця молода жінка, яка кожною своєю заявою нищила фондову біржу.
Вона прийшла на Уолл-стрит 1994 року з факультету англійської мови Браунського університету. «Коли я приїхала до Нью-Йорка, то й гадки не мала, що існують якісь дослідження», – розповідає Мередіт. Зрештою вона опинилася на роботі в Oppenheimer and Co., а потім їй випало нечуване щастя – навчатися в людини, яка не лише допомогла їй зробити кар’єру, а й сформувала її світогляд. Цю людину звали Стів Айсман. «Після мого звернення щодо Citi, – говорила вона, – однією з найкращих речей, які зі мною сталися, був дзвінок від Стіва Айсмана. Він сказав, що дуже мною пишається». Я ніколи не чув про Стіва Айсмана, тож не надав цьому великого значення.
Але потім я прочитав у новинах, що маловідомий нью-йоркський керівник хедж-фонду на ім’я Джон Полсон заробив $ 20 млрд чи близько того для своїх інвесторів і приблизно 4 мільярди для себе. Таких великих грошей за такий короткий час на Уолл-стрит раніше ніхто не заробляв. На додачу він цього досягнув, зробивши ставки проти тих самих субстандартних іпотечних облігацій Citigroup, яка наразі йшла на дно, та всіх інших великих інвестиційних банків Уолл-стрит. Інвестиційні банки Уолл-стрит схожі на казино Лас-Вегаса: вони визначають вірогідність виграшу. Клієнт, що обирає ігри з нульовою сумою, може час від часу вигравати, але аж ніяк не систематично і в жодному разі не вражаюче, аби казино не збанкрутіло. Проте Джон Полсон був клієнтом Уолл-стрит. Він був дзеркальним