з їхньою улюбленою небогою, чи то Боббі О’Доннел став для них надто небезпечним суперником.
Та хай там як, Кейті сама порвала ці взаємини, і, крім чималої кількості телефонних дзвінків о третій годині ночі й тієї Різдвяної ночі, коли Боббі та Роман Фоллов з’явилися в них на парадному ґанку з невідомими намірами, наслідки розриву минулися без особливих пригод.
Той факт, що Аннабет не терпіла Боббі О’Доннела, не міг не насмішити Джиммі, бо іноді він замислювався, чи ненавиділа Аннабет Боббі тільки тому, що він був схожий на Едварда Дж. і спав з її падчеркою, а чи ще й тому, що той був недоробленим бандитом, на відміну від професіоналів, якими вона вважала своїх братів, безперечно, знаючи, яким фахівцем був її чоловік у ті роки, коли Маріта ще не вмерла.
Маріта пішла в за`світи чотирнадцять років тому, коли Джиммі відсиджував два роки в’язниці у виправному закладі «Оленячий острів» у Вінтропі. Одного вечора під час відвідин ув’язненого чоловіка, коли п’ятирічна Кейті спала в неї на колінах, Маріта показала Джиммі родимку на своїй руці, яка останнім часом дуже потемніла, і сказала, що збирається піти до лікаря, який працює в громадській клініці. Про всяк випадок, пояснила вона. Через чотири тижні їй вже робили хімію. А півроку по тому, як розповіла йому про родимку, Маріта померла. Кілька субот Джиммі мусив спостерігати, як тіло дружини стає білим, немов крейда, сидячи на протилежній стороні темного дерев’яного столу, припаленого сигаретами, вкритого плямами від поту й почорнілого за сотню років базікання та скарг ув’язнених. Останній місяць свого життя Маріта була вже надто хвора, щоб приходити, заслабка, щоб писати, й Джиммі мусив задовольнитися телефонними дзвінками, під час яких вона здавалася надто виснаженою або накачаною ліками, або й такою, й такою.
– Ти знаєш, що мені віднедавна сниться? – запитала вона одного разу. – Сниться і сниться.
– Що тобі сниться, моя дитино?
– Помаранчеві штори. Великі щільні помаранчеві штори. – Вона цмокнула губами, й Джиммі почув, що Маріта п’є воду… – Штори, які метляються на вітрі, звисаючи зі своїх поперечок. Лише метляються й ляскають. Лясь, лясь, лясь. Сотні штор на великому-великому полі. Ляскають і лопотять.
Джиммі чекав, що далі, але Маріта урвала на цьому розповідь. Не хотячи, щоб дружина змовкала посеред розмови, як було не раз, він запитав:
– Як там Кейті?
– Чого?
– Що робить Кейті, моя люба?
– Твоя мама добре дбає про нас. Вона дуже журиться.
– Хто журиться? Моя мама чи Кейті?
– Обидві. Пробач, Джиммі. Я піду. Мене нудить. І я дуже стомлена.
– Гаразд, дитино.
– Я тебе кохаю.
– І я тебе.
– Джиммі. У нас ніколи не було помаранчевих штор. Я не помиляюся?
– Ні, не помиляєшся.
– Дивно, – сказала вона й повісила слухавку.
Останнє слово, яке вона сказала йому, – «дивно».
Атож, дивно. Родимка, що була на твоїй руці, відколи ти ще лежала в колисці й дивилась на підвішені над тобою картонні іграшки, раптом потемніла й через