аніж проводити по двадцять чотири години на кухні з незнайомою донькою, з цією невизначеністю майбутнього, із цим – як називати речі своїми іменами – клопотом, на який доведеться потратити залишок своїх молодих років.
– Нікуди я не поїду, – сказав він. – Я тебе не покину.
– Мені хочеться їсти.
Джиммі наче вдарило електричним струмом – о Боже, йому ще й годувати доведеться це створіння. До смерті. Ісусе Христе!
– Гаразд, – відказав він, відчуваючи, як усмішка затремтіла на його обличчі. – Ми поїмо.
О шостій тридцять Джиммі з’явився в «Ринковому котеджі», крамниці на перехресті вулиць, якою він володів, і відразу сів за касу та лотерейний автомат, тоді як Піт переносив до кафетерію «Кілмерські пончики» Айзера Ґасвамі й тістечка, кільця із сиром та пиріжки, доставлені з пекарні Тоні Б’юка. Під час затишшя Джиммі наповнив кавою з кавового автомату два величезні термоси й поставив їх на прилавок, де торгували кавою, потому розіклав недільні «Ґлоб», «Геральд» і «Нью-Йорк таймс». Посередині поклав рекламу й комікси, відтак акуратно помістив усе те перед прилавками, де продавалися цукерки, й під касовим апаратом.
– Сел сказав тобі, коли зможе бути?
– Не раніше, як о пів на десяту, – сказав Піт. – Його автомобіль зламався, й він зможе приїхати лише міським транспортом, тобто двома лініями метро та автобусом. Та і, як сказав мені, він ще навіть не вдягався.
– Трясця.
Близько чверті на восьму їм довелося мати справу з першим напливом покупців, що поверталися з нічної зміни, – це були переважно полісмени, кілька медсестер зі «Святої Регіни» й кілька дівчат, які працювали й підробляли, обслуговуючи нелегальні нічні клуби, розміщені на протилежному боці Бакінгем-авеню в Низині й вище на Роум-Бейсин. Усі вони були стомлені й виснажені, але водночас веселі й напружені. Над ними висіла аура інтенсивної полегкості, немовби всі вони поверталися з поля битви брудні, закривавлені, але не поранені й не покалічені.
Поки тривала п’ятихвилинна перерва перед новим напливом відвідувачів, Джиммі зателефонував Дру Піджину й запитав, чи бачив той Кейті.
– Гадаю, вона тут, – сказав Дру.
– Справді?
Джиммі відчув нотку надії в своєму голосі й тільки тоді зрозумів, що він стривожений набагато більше, аніж дозволяв собі визнати.
– Певно, що так, – сказав Дру. – Зачекай, піду з’ясую.
– Наперед тобі дякую, Дру.
Він слухав, як відлунює важка хода Дру по твердій підлозі коридору, й водночас переводив у гроші два обтріпані чеки, що їх подала йому стара леді Гармон, намагаючись не моргати, щоб не струсити сльози, які потекли в Джиммі від різкого запаху парфумів старої. Він почув, як Дру повертається до телефона, й відчув, як затремтіло в нього щось у грудях, коли повернув старій леді її п’ятнадцять баксів і на прощання помахав їй рукою.
– Джиммі?
– Я тут, Дру.
– Пробач. Це Даяна Сестра заночувала тут, у нас. Вона й тепер лежить долі у спальні Ів.