Від цього слова в Брендена боляче закалатало серце.
– «Тримайся від них, Кейті, якнайдалі. Лише про це я тебе прошу. Будь ласка».
– Тоді чому ти прихилилася до мене? – запитав Бренден.
Вона обкрутилася в його обіймах і сумно всміхнулась до нього.
– А ти цього не знаєш?
Правду кажучи, Бренден цього не знав. Кейті була всім. Вона була богиня. А Бренден був лише Бренденом.
– Ні, не знаю.
– Ти добрий.
– Справді?
Вона кивнула головою.
– Брендене, я бачила тебе з Реєм, матір’ю, з чужими людьми надворі, й ти завжди здавався мені дуже добрим.
– Існує багато добрих людей.
– Існує багато люб’язних людей. А це не одне й те саме.
І Бренден, думаючи про це, мусив визнати, що протягом усього свого життя він ніколи не зустрічав людини, яка ставилася б до нього неприязно. Усі вважали, що Гаррісові діти – хороші хлопці. Бренден ніколи не мав ворогів, ні з ким не бився після школи й не пам’ятав, коли востаннє чув грубе слово на свою адресу. Можливо, це й справді тому, що він добрий. І можливо, справді, як казала Кейті, така риса вдачі – рідкість. А може, він був просто хлопцем, який не дратував людей.
Хіба крім батька Кейті. І то була загадка. А сумніватися в ставленні Джиммі Маркуса до Брендена не доводилося. Той його ненавидів.
Лише півгодини тому Бренден відчув цю ненависть у крамниці містера Маркуса – тиху й стриману ненависть, що йшла від нього, наче вірусна інфекція.
Він відчув себе безпорадним перед нею. Повертаючись додому, він не міг дивитися на Рея й повсякчас спотикався, так його бентежила ця ненависть. Він почувався брудним, так ніби його волосся було давно не мите, а голова всипана гнидами. Тим паче, що цей факт він ніяк не міг пояснити – Бренден зроду не робив нічого лихого містерові Маркусу, він майже не знав цього чоловіка. Він дивився на Джиммі Маркуса й розумів, що той не став би гасити полум’я, якби воно його охопило.
Бренден не міг зателефонувати Кейті на один з її телефонів – ану ж як вони мають там апарат, що визначає номери? Вони здивуються – чого це ненависний Бренден Гарріс телефонує їхній Кейті. Він мав намір подзвонити їй тисячу разів, але думки про те, що на протилежному кінці дроту може нарватися на містера Маркуса, чи Боббі О’Доннела, чи одного з тих психованих братів Севіджів, було досить, щоб він знову поклав слухавку на місце.
Бренден не знав, кого йому боятися більше. Містер Маркус був звичайний собі чоловік, власник крамниці на розі вулиці, до якої Бренден ходив протягом половини свого життя, але було в тому чоловікові щось іще – крім його очевидної ненависті до Брендена, – таке, що могло збентежити людину, спроможне заподіяти їй щось лихе, хоч що саме, Бренден не знав, але щось таке, що примушувало стишувати голос у присутності цього чоловіка й не зустрічатися з ним поглядом. Щодо Боббі О’Доннела, то він був саме той чоловік, який жив невідомо з чого, і, щоб не зустрітися з ним, ви переходили на протилежний бік вулиці. А щодо братів Севіджів, то ті були планетною