сказала йому? – запитав Шон.
Вайті всміхнувся. Він був одним із найталановитіших працівників у відділі вбивств, тому всміхався охоче й часто. Його, либонь, несподівано викликали на службу, бо одягнений він був у спортивні штани та хокейну куртку свого сина, бейсбольна шапочка зсунулася на потилицю, різнобарвні кеди були взуті босоніж, а поліційний значок теліпався поверх джерсі.
– Мені подобається твоя сорочка, – промовив Шон, і Вайті обдарував його ще однією ледачою усмішкою, коли над ними, вилетівши з парку, шугонула птаха й зловісно каркнула над Шоновою спиною.
– Півгодини тому, чоловіче, я лежав на своїй канапі.
– Дивився мультики?
– Ні, боротьбу. – Вайті показав на зарості, за якими починався парк. – Думаю, десь там ми знайдемо труп. Але врахуй, що ми тільки-но розпочали пошуки, й Фріл каже, поки не знайдемо тіло, жертву треба занести до списку зниклих осіб.
Птаха знову зробила над ними коло, цього разу трохи нижче. Її гучне каркання проникло Шонові в мозок і відгукнулося тремтінням у всьому тілі.
– Проте шукати доведеться нам? – запитав Шон.
Вайті кивнув головою.
– Якщо тільки вона не втекла до міста, де її й порішили.
Шон подивився вгору. Птаха мала велику голову й короткі лапки під білими грудьми із сірою смугою посередині. Шон не впізнав її породу, бо не дуже добре тямив у тому.
– Що це за птах?
– Кільчастий водомороз, – відповів Вайті.
– Не бреши.
Вайті підняв руку вгору.
– Присягаюся Богом, чоловіче.
– Ти забагато дивився в дитинстві передач «Царства дикої природи», еге?
Птаха знову зловісно каркнула, й Шон хотів уже підстрелити її.
– Подивишся автомобіль? – запитав Вайті.
– Чому ти сказав «вона»? – промовив Шон, пірнувши під жовту стрічку, що оточувала місце злочину, й попрямував до автомобіля.
– Технічна експертиза знайшла в бардачку паспорт. Автомобіль належить Кетрін Маркус.
– Прокляття, – сказав Шон.
– Ти її знаєш?
– Схоже, це дочка чоловіка, з яким я знайомий.
– Близько знайомий?
Шон похитав головою.
– Ні, ми просто вітаємось як сусіди.
– Ти правду кажеш? – запитав Вайті, ніби вже тепер хотів почати розслідування.
– Атож, цілковиту правду.
Вони підійшли до автомобіля. Вайті показав на відчинені дверцята, а представниця технічного відділу відступила назад і розкинула руки, затуляючи машину.
– Ви тільки нічого не торкайтеся, хлопці. Хто розслідуватиме справу?
– Я, – відповів Вайті. – Парк перебуває в юрисдикції штату.
– Але автомобіль належить містові.
Вайті показав на бур’яни.
– Сліди крові ведуть на територію штату.
– Я не знаю, – зітхнула технічний експерт.
– Це вирішить комп’ютер, – сказав Вайті. – А поки що справа належить штатові.
Шон