не було стільки груш, кажуть, з Другої світової.
Море уночі приносить скельця, рожеві мушлі,
ніби залишає привіти і натяки нам з тобою.
Літо кругле, ніби горіх, не віддасть завчасно
таємниць своїх, – ніхто його не розколе.
Що нам з того, що груші знову вродили чомусь так рясно,
ми ж з тобою – ні, не закінчимося ніколи.
Літо всюди. Ніхто насправді нічого не обирає.
Все, що має – стається, все буде правильно, значить.
Літо добре. Ми будемо жити вічно, я точно знаю.
Всі спасуться, мені сказали. Усім пробачать.
«Тут заговорено на любов. Тут самі собою…»
Тут заговорено на любов. Тут самі собою
сіються шавлії просто в ґрунт. І шорсткі і сині
ночі, як шавлії, шелестять під вітрами осені.
Тут у ріках вода стає на зиму такою
незбагненною, голубою,
і дерева шепочуть над ріками – голоси у них голубині,
із шипшиновими відлуннями,
оксамитовими і млосними.
Тут накривається степ небом темним, як океаном
накриваються піски золоті, безцінні;
і земля, ніби кров, густа і брунатна, тепла на дотик.
Тут навіть зниклі безвісти стають насправді туманом,
осідають цілющим маревом на вигини і щілини
поранених полів, виснажених, завмерлих в дрімоті.
Тут заговорено на життя, і життя, на подив,
сміхом дитячим кублиться в оселях, як лиси у норах,
цвітом вишневим невчасним криє сади,
де снаряди вивернули коріння,
сизими хмарками у повітрі холодному
людський означує подих.
Тут заговорено на любов, на любов —
почуй, не на вогонь і порох,
тут заговорено же —
смерте, не руш, не дай спинити це говоріння.
«Все, що правда, зазвичай встигаєш вимовити…»
Все, що правда, зазвичай встигаєш вимовити
на одному видихові. Решта – сторонні речення.
Ті, наприклад, що був колись з ними ти —
вицвітають у пам’яті, ніби смугасті речі,
кинуті на сонці коло моря до вечора.
Залишається тільки дівчинка, зливою вимита,
та її засмаглі, блискучі і теплі плечі.
На її простирадлах блакитні квіти і слоники,
ніч в її зап’ястях пульсує захопливим темно-синім,
це у неї білі птахи засинають на підвіконні,
поки ти шукаєш те єдине речення припустиме.
Бо тільки вона буде і джином тобі, і тоніком,
тютюном, повітрям і димом.
Поки літо в її долоні по краплі скрапує,
поки літо перетікає поволі в щось більше, ніж
просто вервицю добрих днів, котрі вас обох однаково
огортають, як хмари опію, ти стоїш,
і виходить таке ніби – я тобі, я тебе, я дякую…
Або просто – ось моє серце, їж.
«Хто ходив вночі, той побачив, як…»
Хто ходив вночі, той побачив, як
голий клен зеленим в дворі зацвів,
і черешні старої сухий кістяк,
і вологі стіни міських домів —
все цвіло; вночі хто ходив, застав:
паркомати, качелі, асфальт і брук,
і підземні стебла майбутніх трав:
і будяк, і бур’ян, і салат-латук —
хтось дізнався, значить, як розквіта.
І решітки стічні, й трамвайний дріт,
і віконні шибки, й старі авта —
все цвіте у квітні, на всьому цвіт.
Хто вночі не спав, зацвіли тому
спогади, всі радості і жалі,
ліхтарі вогнями цвіли в пітьму,
і серця поснулих в пітьмі цвіли.
І кому розкажеш: цвітуть сліди
за тобою, як ідеш крадькома,
і вода в ріці, і туман з води,
тільки слів немає про це, нема.
І таке повітря, цвіте й дзвенить,
і над містом відблиски голубі.
Хто ходив вночі, той тепер мовчить
і цвіте всередині, сам собі.
«Тепла куртка на чорний шовк, черевики й шарф…»
Тепла куртка на чорний шовк, черевики й шарф,
зранку, бачиш, туман зійшов – повисів і розтав.
Осінь гострить свої ножі, довгі, світлі, тонкі.
Де ти зараз, скажи, скажи, хто ти тепер такий.
На перехресті