на відстані простягнутої руки
не знаходиш плече або теплу спину.
Особисті кордони змінюються. Це якось так,
знаєш, ніби раптом хтось подав тобі знак
і ти біжиш і ховаєшся, з усіх сил зберігаєш спокій і тишу;
і якщо для когось ще колись увімкнеш свій маяк,
то тільки після того, як забудеш, що став сильніше.
Якщо ця осінь хоч щось взагалі від тебе залишить.
«Літо, літо, вилікуй мене…»
Літо, літо, вилікуй мене.
Вилиняй в спокійні кольори.
Місто, бачиш, чисте і сумне;
ось моє усе, таке складне —
в сутінках дерева і двори,
ось мої кросівки голубі,
кілька пар м’яких шкіряних мешт,
плащ, ключі – такі якісь скарби.
Що із цього хочеш ти собі?
Що із цього зовсім не візьмеш?
Хто не спить – куди тому піти?
Падав дощ, а зараз більше ні.
Над рікою в темряві мости
вигнули напружені хребти,
авт нічних течуть по них вогні.
Де болить – там, значить, ще живе,
з тихих сліз землі найліпша сіль.
Літо, літо, трепетне, нове —
світло з вікон жовте і пливе,
обережне світло звідусіль.
«Де ти тепер? Над водою туман, як дим…»
Де ти тепер? Над водою туман, як дим.
З мороку щогли, на щоглах білі птахи.
Після дощу повітря стає гірким,
двері оздоблені жовтим і золотим,
стіни вологі, іржа поїла дахи.
Вулиці тихі, на вулицях пахне хліб,
гумою в брук вростають старі авта,
сіється кволого світла між хмари сніп,
бачиш, додому бредуть продавчині риб,
в їхніх слідах чарівна трава пророста.
Де ти? От поночі блимав в порту маяк,
тоскно гудів у тумані над острови.
Люди приходять на берег, стоять отак —
погляди в них, як в теплих міських собак,
теплі серця в них маленькі, але живі.
Мушлі припливом винесе – віднесе,
винесе знову потім. В камінні суха луска.
Зразу за містом в траві порожнє шоссе.
Все тут без тебе – ніби без світла все.
Зовсім зника потроху, зовсім зника.
«Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни…»
Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни.
Ніби у нас іще не було війни,
ніби на дні, ніби над тобою води покров,
ніби від тебе ніхто ніколи не йшов.
Ляж і засни, будь ласка, ляж і забудь
літа стрімкого сонячну каламуть,
очі закрий, ніби все навколо таке, як слід,
слухай, як тихо темніє за містом глід,
як достигає шипшина, терен терпкий,
як осипається серед трави звіробій.
Ніби ти цінний гриб у вогкій запашній землі,
ляж і не думай ні про що взагалі,
ніби ти тихий туман на поверхні нічних озер,
ніби когось за руку тримаєш просто тепер.
Ляж і засни, над тобою замкнеться небес сукно.
Все, в що ти віриш, станеться все одно.
«В неї