качок
над далекими озерами десь за осінньою трасою.
У печалі кошлаті вуха, і гострі зубки дрібні,
і ґудзики-очі —
справді як у вовчка.
І кроки м’які, обережні, хижі,
і шелест темного лісу приходить разом із нею.
Не те щоби ми боялися вечорів,
коли приходить печаль,
та за ними ніч настає така,
ніби це вовчок тебе взяв і тягне по мокрій траві
та вогкому глеї,
і крик тобі б’ється в ребра, а рот забитий землею.
Один мій друг говорить про різне, щоб не мовчати,
мовчання – слиз, небезпечний біс;
один мій друг говорить весь час,
наливає нам по півсклянки.
А печаль-вовчок до обох нас лащиться,
лиже в чоло і ніс.
і місто принишкло і вичікує, доки я поїду додому,
як темний ліс,
і ми сидимо й не спимо до ранку.
«Вся трава уже виросла, і засмага взялася, зрештою…»
Вся трава уже виросла, і засмага взялася, зрештою.
Всі черешні скінчилися, і прогрілись бетонні плити
біля берега. Море приносить мушлі, згублені мешти,
кольорові скельця, далекі шепоти з краю світу —
подивися сам, це скарби середини літа.
Стільки білого – і вітрила, й мартини, і сіль; і в ящиках
виноград стомився, його б чавити, його б зливати.
Скоро сутінки вийдуть з моря, пізні купальщики,
і розсядуться – на піску, на плитах, підуть в кімнати,
будуть плакати, дихати, вечеряти, засинати.
«Забери ці дні, запереч їх, прийми назад…»
Забери ці дні, запереч їх, прийми назад,
роздери на клапті, розвій на тисячу пелюстків,
розчини на бризки, поверни цю ріку навспак.
Дні без неї, Господи, не заходять мені ніяк,
ця ріка не впадає ні в що, чого б я хотів.
Я навчився робити щоденно вигляд, що все окей,
я навчився вдихати тихо пекло це вогняне,
я не дозволяю собі впізнавати в натовпі контур її плечей,
не дозволяю собі безсонних ночей і води з очей,
але все це не те, що робить мною мене.
Але все це не те, що я у тебе просив.
І якщо це насправді все – навіть там, де тепер вона,
у якомусь твоєму сховкові з павутиння й з роси,
бодай здалеку – обіцяй мені, долинають ще голоси,
коли їхні благаєм вночі святитися імена.
І якщо я насправді мушу добути ці дні вже без неї, сам,
без якихось тепер особливих надій чи мрій,
то прийди і стань і скажи, що там,
де вона опинилась, там,
у твоєму блакитному домі, вони довіряють цим голосам.
І можливо, вона навіть знає, котрий з них мій.
«Перестигла, повсюдна, безжальна пізня зима…»
Перестигла, повсюдна, безжальна пізня зима,
ніби сива вовчиця, крутиться, трусить на місто сніг.
Якщо в домі є місце для двох, але двох нема —
значить, білим його накриє перше за всіх.
Із скарбів зимових найліпші лишаться – мерзла хурма
і