як ми із тобою?!
– Я нічого не забула, Юронько! І завжди-завжди в тебе вірила! – правдиво зізнається колишня подруга, підморгуючи. – Якби залишилася тут, то це я б і їздила на тій «тойоті»!
– Та не матлош! – сміється волохата чорна гора. – Тебе такі пацани возили, що ти мене і в розрахунок не брала. От, ані краплі не змінилася!
Юрко по-дружньому цілує її в щоку і притискає до своїх, ніби гумових, надутих повітрям, грудей. Тендітна й легка, як бабка, Нінка топиться в його обіймах. У її очах я читаю сум. Чи то мені здалося?
За дві години в товаристві вайлуватого однокласника та його друзів по гурту ми добряче «дрінканули». Та як кажуть: не вмієш пити, сиди і жери! Але ж ні – Ондорська так наквасилася з тим Кошпаном, що ми її попід руки ледь до таксі дотягли. Хоча Юрко той ще фрукт, міг би свою колишню дівчину і на руках занести. Раніше бігав за нею, як курча за квочкою. Слина аж на бороду крапала, а сьогодні на вухо мені кинув: «Ну й набамбурилася вона! Бридка, як слимак». Та сам він – равлик вагітний! Ейнштейн незакінчений, помножений на зародок Ростроповича! «Тойоту» він дружині купив. Ага, так я й повірила. Це, мабуть, вона йому все купує. Давно знаю, що він одружився з якоюсь тіткою, на десять років старшою. Купляв у неї на базарі запчастини до своєї задрипаної «вісімки» і пригрівся. А в жіночки його хата є, бізнес є, син від першого шлюбу теж є. Безсонних ночей над ліжечком проводити не доведеться. Якраз те, що й треба нашому інфантильному Кошпану. А от що стосується музики – то тут усе чистісінька правда. Може, і був би він на своєму місці, якби батьки йому все не перемакітрили тим фізматом. Професори, що тут скажеш, бачили своє єдине дитя в науці.
У Нінки дорогою до її колишньої квартири, у якій тепер замешкала сестра Ондорської, безперервно тарабанив телефон. Скільки я не намагалася її розбудити – не могла. Та, коли я витягала мобільник із її торбинки, вона враз прокинулася, схопивши мене за руку. Я аж сторопіла.
– Ти чого? – питаю заскочена.
– Нічого. Не треба відповідати, – і затягнула блискавку на сумці. – Я знаю, хто це.
Попри майже тверезе пробудження Нінці без моєї допомоги все ж не пощастило б добратися до її дверей.
– Нарешті! Зовсім одуріла. Та твоя стара потвора півслова не дає вставити, – констатувала її заспана сестра, відчинивши нам двері. – Ой, вибачте, я вас не помітила, – промовила жінка вже мені.
– Та нічого, я піду, бо мене там унизу таксі чекає, – зорієнтувавшись, відповіла я, почуваючись ненавмисне втягненою в якусь сімейну таємну історію.
– Ні-ні, Лєнко! Ти нікуди не поїдеш, – заперечила розквашена Нінка і гримнула за мною вхідними дверима. – Ще не пізно, лишень… о, за п’ять дванадцята! – і раптом цілком тверезо: – Чоловік з тобою через мене точно не розведеться. Передзвони!
Сестра метала блискавки то в мій, то в її бік. Довелося тікати, майже проламуючи чолом броньовані двері, які ніяк не хотіли піддаватися. Я бігла бетонними сходинками сталінської багатоповерхівки, а в голові свердлило дірку запитання: хто ж та «стара потвора», про яку обмовилася