Ти ж розумна. Я це добре знаю. Тільки засиділася тут. А треба розвиватися.
Це вона мені каже! А сама як не робила нічого, так і не робить!
– А ти чому не взялася за цей проект? – мене підточив хробак сумніву.
– Я?! – ошелешено. – Та ти жартуєш хіба? Що мені, робити нічого?
Це – точно! Плітки і закулісні інтриги забирають увесь робочий час Жанки. Вона в нас на зразок тієї Шурочки зі «Службового роману». Куди ж їй якісь там статті писати чи бігати у пошуках рекламодавців. Цим нехай інші займаються! Для неї треба створити нову посаду – заступник головного редактора з особистих питань. Ні, краще – приватних! Але зрештою їй і так добре. Вона абсолютно не амбітна. Це я тут з лопатою розгрібаю. І за максимуму зусиль – мінімум компенсації. Ніби з перфоратором на гранітну стіну. А тут такий шанс! Мушу змінювати професійний вектор. Нічого із себе психолога корчити.
– Твоя правда! – пошепки вигукую. – Я скоро пліснявою вкриюся, якщо не почну щось робити.
Мій Пащенко – «шалений драйвер». Абсолютно невимушено пересувається вулицями в заторах. Іноді його незворушна витримка доводить і мене до сказу. Коли всі довкола сигналять, ніби у них розрекламована діарея, або, стікаючи сімома потами, криють одне одного нецензурною лайкою, мій чоловік реагує на ситуацію філософськи-споглядально. Мінімум емоцій, максимум – зверхня посмішка. Від такого коктейлю в натовпі автівок закипають не тільки двигуни, а й незворушна витримка будь-якого українського обивателя. І тоді – о, тримайся наш парламенте! Як казав Тарас Бульба: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» Тому ми переважно сидимо із зачиненими вікнами навіть у найпекельнішу спеку. А раптом комусь із ображених спаде на думку освіжити наймилішу посмішку мого чоловіка? Поінформований – це краще, ніж просто озброєний!
Увечері чоловік був мордований щодо начиння автомобілів. Виявляється, коробка передач і трансмісія – це одне й те саме!
– А що таке релінги? – питаю між іншим.
– Давай зробимо так, – пропонує загнаний у кут чоловік. – Ти накидаєш статтю, а я туди наставлю технічних прибамбасів. Іде?
– А що я буду робити наступного разу? – тут-таки думаю про перспективи.
– Я домовлюся, щоб тобі в автосервісі лікнеп провели.
– Бр-р, – відразу наїжачуюсь від такої непривабливої пропозиції.
Але, трохи подумавши, погоджуюсь.
Пащенко із почуттям виконаного обов’язку пірнає у світ валютних курсів в Інтернеті. Я його розумію. Адже реальне життя для нього – це така нудьга. Особливо моє. Пишу собі щось там, нікому не потрібне. Отримую за цю маячню п’яту частину його місячного заробітку. І ще маю дурість усім цим надто перейматися. Він вважає єдиним моїм досягненням тільки те, що я так-сяк кермую авто. «Так-сяк», тому що на автоматі, а це знову ж таки несерйозно. Чи то так усі чоловіки думають про своїх дружин? Чи то він хотів би бачити поруч себе незалежну бізнес-вумен? Мабуть, ні. Насправді, ми ніколи з ним не говорили про жіночий і чоловічий ідеал у нашому особистому розумінні. Розподіл хатніх обов’язків після одруження відбувся якось сам собою: