моєю віртуальною співрозмовницею стала не просто моя колишня однокласниця, а також колишня однокурсниця Ніна Ондорська. Ото вже у неї життя – сюжет абсолютно кіношний! Можна знімати справжній блокбастер з голлівудськими ефектами. Може, я ще й сценарій до фільму напишу? Хтозна…
Нінка була писаною красунею з модельними формами і волоссям, як у мавки з «Лісової пісні», до пупа. Хлопці довкола неї вилися табунцями ще тоді, коли ми всі встановлювали олімпійські рекорди зі стрибків у резинки на шкільних перервах. Нінці це було не в масть. Скакати вона могла лише з почуттям власної гідності, яке дозволяло їй займатися цим виключно з високо піднятою головою. Від цього частенько страждав її ніс, який щоразу цілувався з асфальтом. Після кількох невдалих спроб наша красуня забила на нас і гру, кинувши: «Та ну вас, з вашими дитячими іграми!» Ми не сумували, вважаючи її злегка дивакуватою.
Тому Ондорська від нас сепарувалася і з однокласників товаришувала тільки зі своїм портфелем. Тоді ще не було новомодних наплічників з купою висячо-стирчачих котопсів та інших американських прибамбасів.
Нінку зі школи забирали старші хлопці (а в тодішньому нашому розумінні – просто дядьки). Одного дня на одній машині, а іншого – на другій.
Через таке розмаїття в неї склалася не надто скромна й начебто неавторитетна репутація. Хоча я вже тоді зауважила, що ті однокласниці, які її відверто зневажали, насправді люто заздрили Ондорській і навіть у чомусь намагалися її наслідувати. Це проскакувало в манері розмовляти з хлопцями, періодично поправляючи волосся; наносити макіяж (до цього ніхто цим не грішив); стиль одягу теж змінився, тобто дівчата відмовилися від простецьких совдепівських підколінок і не так отетеріло летіли в перервах пострибати на шкільному подвір’ї.
Після закінчення школи Нінка успішно вступила на факультет журналістики, де про її сексапільність одразу ж почали складати легенди. За шкільною звичкою ми не намагалися потоваришувати. У неї була своя компанія, а в мене – своя. Наша красуня постійно тусувалася в мистецьких колах, та й про свою промоцію не забувала. Працювала і на ТБ, і на радіо, і в різних журналах. А по закінченні університету поїхала на практику в Міністерство закордонних справ. Не тому, що знайшла зв’язки, а тому що охочих на те місце не було. Парадокс?! «Навіщо такі потуги?» – дивувалися однокурсники із впливовими батьками. Адже жити у Києві провінціалці десь треба! А харчуватися? Тоді гроші на всю цю замороку взяти де? Бо ж за практику не платять!
Нінка ж собі сказала: «Голова є, руки є – будуть і гроші!» Батьки, покопирсавшись у старих пожовклих записниках, знайшли давніх друзів-киян, у яких і замешкала їхня доня. І пішла працювати, попри практику, на кілька столичних видань, пишучи репортажі.
Трудилася, як бджола у вулику, і натрудила собі купу важливих знайомств. Рівно через рік після закінчення практики її дім струсонула надзвичайна звістка. Радісним криком Нінка повідомила рідних, що запрошена працювати на «Радіо “Свобода”» в Прагу! З усіма можливими